Юрій Мушкетик - Юрій Мушкетик Крапля крові

Ті струмені загнали в під'їзд зграйку одягнених по — сільському дівчат з лопатами в руках.

— Ви зараз скажете, що копати канави — теж корисна й потрібна робота, — правив своє Мазур, — і я наперед пристаю на ваші слова. Хоч мені здається, скоро нікому буде садовити огірки і качати з города гарбузи… Та вони й непотрібні, хлопців на селі мало, підносити їх нема кому. Коли б на мене, я заборонив би виїздити з села, не давав би паспортів.

— Тоді це був би феодалізм, — заперечив Холод, пильно приглядаючись до Євгена великими, але водночас гострими, темно — сірими очима.

Його не дивувало, що Мазур стрибає думкою, говорить з такою злістю. Він розглядав його зараз, мов пацієнта, вивіряв, чи далеко зайшла хвороба, розмірковував, до яких вдатися ліків. А може, пацієнт сам вже лікує себе? Таке теж трапляється. А може?.. Часто людині взагалі треба понести напочатку невдачу. Вана вигартує душу, викує її для борні. Вхопивши лиха, поборовши бурю, людина по — справжньому складає ціну тиші.

Однак не кожен здатен пережити бурю. Допіру Євген прийняв на себе один шквал. І в човні його плеска вода.

Прокіп Гордійович вже давно уклав свою думку про Євгена. Мазур — породження віку, його стрімкого невпинного бігу. Він дивиться примруженими очима на світ не тому, що знає про нього мало, а тому, що знає багато. Ні, це не одіж нігіліста, «механіка», покроєна примітивним кравцем — модою. Євген віддав своє жарке, плазматичної температури серце формулі і математичному розрахунку. Євгенова душа ніби стулена з двох половинок. З старої, прикопченої димом війни, і нової, викуваної механічним молотом і презирством до тої тіні. Ця, друга, кувалася в проклятті першої, але вона не переплавила її в собі. Євген переконав себе, що іржа роз'їдає душу швидше, ніж механізм. Ні, у його власній душі струни не поржавіли. І сум, і радість торкаються їх, але він затискає їх, щоб утихли. Людина не має права давати вільно лунати їхнім акордам. Вона може помилитись. Ті струни, на яких найчастіше грає пристрасть, вже й так привели її, людину, до фатальної межі, за котрою — морок, порожнеча, небуття. Яка ж вона велика, коли могла прийти до такого? Світом мусить володіти розум, розрахований точно, майже математично. Він, а не настрої.

Професор знає — так мислить не один Євген. Ці люди — шукачі, котрі збилися з дороги.

Так, життя й треба прожити в горінні. І щоб не пережити себе, не побоятися заперечити того, що зроблено в молодості, страхатися попсувати те хороше, що знайдено іншими, — не переорати чужі рівні борозни, прилягти своєю до них. Тільки гуртом можна виорати велике поле.

Євген же намірився орати його сам. Не бачить він і женців, які мають прийти на його лан. Отак орати навчив його Білан. І їм двом стало тісно на безкрайому полі.

— Ну, ще ж не все… Подай на профспілку, — порадив Шах.

— Ет, — махнув рукою Євген.

— А може… Згарячу це Олександр Кіндратович, — вщипнув коротко підстриженого рудого вуса сторож. — Переходить, одійде серцем…

— Цей чоловік піде по живих людських серцях. І ступатиме по них не просто так, а в ім'я чогось. Громадських інтересів насамперед. Громадським чоботом легко розтоптати особисте.

— Ви так про громадське й особисте…

— А як же, — не дав договорити Холодові до кінця Мазур. — В світі все особисте. Навіть лихо. Все, що ми називаємо громадським, доступне людині тільки тоді, коли стає часточкою її душі.

— Але ж людина сама будує життя.

— Не вона його, а воно її. Сучасна жива істота — складний механізм, але таким його зробила природа. Від нас залежить небагато. Ми просто дуримо самі себе, возвеличуємо, прагнучи в такий спосіб увінчати науку про себе ж. Сучасна жива істота…

— Сучасна жива істота… — цього разу перепинив Холод. — Я не хочу вдаватись до конструктивних схем. Я просто знаю, вона неодмінно повинна зупинитися на спів соловейка, заплакати від нез'ясненої, не підрахованої ніякою кібернетичною машиною туги, побити пику іншій істоті, якщо та повела третю істоту в театр. Ви, мабуть, і самі могли б навести якийсь свіженький приклад, — примружив хитре око.

Євген почервонів, опустив погляд. «Звідки він?.. — подумав. — Мабуть, був у театрі, бачив нас з Лілею».

На мить це ім'я витіснило з Євгенової голови все. Євген пригадав, що в театрі вони розсварилися з Лілею. Тепер вже остаточно. Вона пішла, не досидівши третьої дії. її повів до виходу якийсь знайомий офіцер.

Всі ці дні Євген ходив, немов у отруйнім диму. Мабуть, тому й наразився на сварку з Лілиним батьком.