Юрій Мушкетик - Юрій Мушкетик Крапля крові

— Ви не купите?

Той мовчки повипробував одне по одному леза, підкинув ножа на долоні.

— Руб.

— Він… чотири карбованці. Чистильник простягнув ножа назад.

— Ну гаразд… Давайте.

Вперше Олег вибирав їжу не до смаку, а щоб було більше і ситнішої. Він пообідав ліверною ковбасою з хлібом. На вечір трохи випогодилося, і хлопець блукав по місту. Ні, до цього міста він би не приріс душею ніколи.

Ніч він прокуняв на лавці в залі чекання. А ранок знову зустрів його сірою безнадією. Хлопець тільки тепер збагнув, якою самотньою може бути в гомінкому світі людина. Десь тут, поруч, і лихі, й добрі серця, душі камінні і ніжні. Але кожне з цих людей живе своїми радощами й турботами. Не вийдеш же, не гукнеш до них: «Поможіть! Пробі! Я втік від батька… В мене немає грошей. В отакого здорового, рукатого, міцного».

Він навіть поглянув на свої руки, мов на дивину.

Сидів на старім дерев'янім містку біля вантажної пристані, довгою лозиною перепиняв листочки, палички, котрі плинули мимо нього. Течія тут була повільна, спокійна, але далі вона наштовхувалась на крутий берег, шаленіла, закручувала воду в тугу лійку. Олегові сплило на думку, що отак і його спокійна життєва течія наштовхнулась на кручу, закипіла, запінилась, помчала. Йому вже ніколи не поплисти проти води, не пристати до рідного берега.

Зненацька, несподівана й дужа, лягла йому на плече рука.

— Клює?

Олег злякано оглянувся. В нього за спиною стояв високий білобровий хлопець в бушлаті річкового матроса, в кашкеті з кокардою — крабом. Хлопець — старший за нього, смаглявий, веселоокий.

Олег підняв лозину.

— Це я так… В мене й вудки немає.

— Я можу дати, — матрос сів поруч. — Хочеш, махнемо разом по рибу, ох і місце знаю.

— Я тут… випадково.

— Та й я ненадовго засів. Я сам з Києва.

— З Києва? — не знати чому зрадів Олег. — І я. На Богуна…

— Майже сусіди. Червоноармійська… Ти ж як тут?

— Та… В гості… А тітка на курорт виїхала… — Олег густо почервонів: він і сам бачив, яка нехитра його брехня. Але, не знати для чого, низав до неї й другу. — Ще обікрали дорогою.

— І таке буває? Мда — а. Влип ти. — Матрос зиркнув на годинника, підвівся. — Треба щось придумати. Ходімо пошамаємо, бо мені за годину на вахту. Тебе, землячок, як звати?

— Я їсти не піду. В мене…

— Юринда. Ходімо. Називай мене Джон… Це так наші моряки…

— Олег.

Обідали в чайній. Поки офіціантка замовляла страви, Джон кудись ходив. Повернувшись, дістав з кишені пляшку, одним невловимим рухом зчиркнув металевого ковпачка. Наливав під столом навпомацки.

— Дми.

— Та… Стільки…

Олег вже знав смак горілки. Кілька разів, на свято, на іменини в своїх однокласників і однокласниць, перш ніж сісти за столи і розлити в склянки ситро, хлопці збиралися у темнім чулані, і пластмасова чарка прудко оббігала тісний круг. Але пили вони більше для того, щоб дихнути горілчаним духом в обличчя комусь з дівчат, викликати в них подив і переляк. Олег же пив ще й тому, щоб не сміялися хлопці. А зараз?.. У чайній, вдень… Але він уже й не хлопчак. Та й на кого йому зважати?

Олег перехилив склянку. Збуряковів, на очах проступили сльози, але Джон швиденько налив води, і він погасив вогняний клубок, що застряв у горлі. А потім кутуляв ковбасу, наштрикуючи виделкою одразу по кілька кружалець. В голові снувався туман, але було йому легко, Джон такий хороший хлопець, а в Олега ще не було справжнього друга… А ім'я яке в нього — Джон. «Джон — пірат із „Голландця“» — приплелося звідкись з книги. Хмільні слова дружби самі просилися на язик, і він не стримував їх.

— Чого ж… Ти, видать, теж кореш гарний… — відповів Джон. — Ми ось махнемо разом. Я подав капітану бума — женцію, списуюсь з його корита. Остобісів — свиня і бухарик. Заживемо з тобою, як зяблики — чижики.

Зяблики — чижики, видно, улюблена Джонова примовка.

— Нам би, мені тобто, тільки зараз видряпатись. Бачиш, згорів у мене на роботі електромотор, тепер при рощоті той мопс вирахує з зарплати. Дулю на дорогу в кишеню ткне і тютюнцем присипле.

— Ти ж, мабуть, ненавмисне, — пробивається крізь хміль в Олеговій голові думка. І так йому шкода цього хорошого «кореша». Якби міг чим допомогти…

— Йому що… А не вистачить, може, й зовсім — у рабство. Не відпустить, тобто до відробітку. От коли б ти допоміг…

— Я… Чим?

Джон оглянувся, присунувся ближче разом з стільцем.

— Єсть один план. Дільце не шухерне і калимне. На пристані. Ми тут ненадовго… День, два, і — фюіть…