авторів Колектив - Теплі історії про дива, коханих і рідних

Так я собі думала, заховавшись у куточку за стійкою у затишній кав’ярні. Столиків тут усього три, і мій дуже вдало невидимий ні дівчині, яка варить каву, ні іншим відвідувачам, ні перехожим. Мені треба погодувати малого. А тут затишно. Хоча кави зараз я майже не п’ю, але сьогодні дозволю собі маленьку порцію, з корицею. Малюк тихенько сопе, у мене на руці, йому тепло й затишно. Біля мене пахне на весь світ корицею та кавою. І душу затоплює якесь неймовірне відчуття щастя. Такого просто не буває. Такого просто не буває… Вдячність — ця вдячність і є моїм щастям. Більше нічого не треба. Усе є. Дякую Тобі.

— Не може бути, — плакала я тоді, вперше запідозривши, що щось негаразд. — Мене не нудило, я нічого не відчувала, так не мало статися! У мене мільйони інших справ, планів! Як же тепер?

— Ніяк, — байдуже відповіла подруга. А їй що? Хіба це її життя летить шкереберть? — Усе одно вже нічого не вдієш, та й я тебе знаю, ти і не «вдіювала б». Попсихуєш, минеться. І взагалі, тобі не можна нервуватися. Кажуть, вони там усе чують!

— Я не можу не нервуватися! — ледь не кричала на подругу.

— Ну, то понервуйся, хоча я раджу тобі валер’янку й прийом лікаря.

Третя дитина! Тоді, коли, здається, нарешті трохи звільнилися руки зі старшими, коли вони виросли вже достатньо для того, щоби навіть на цілий день відпустити мене у справах, а іноді й залишитися в бабусі, спокійно читаючи книжки та розважаючи маленьку племінницю. Я так хотіла нарешті дістати свій наплічник і гайнути у гори з дітьми. Планувала влаштуватися на роботу, щойно й запропонували, а це і гроші й свобода робити те, що любиш. Третя дитина! А що скаже чоловік, думати було страшно. Він же ніколи не хотів третьої дитини.

У душу отруйними гадюками заповзали чорні думки. Думати їх було одночасно страшно й солодко. А що, якби. Та я точно знаю, що далі думок ці спокуси не підуть. Не зумію. Потроху відпускає. Що вже зміниш? А чоловіка, чоловіка відпущу, коли захоче, точніше, коли не захоче.

І дні попливли за днями. Нове життя десь там, де я його ще й не відчувала, зовсім не заважало. Ніжно-ніжно воно давало про себе знати сяючою усмішкою зранку, блискучим волоссям, солодким відчуттям майбутньої зустрічі. Та я мовчала. Ніхто не здогадувався. Не підозрював. Час дозволяв мені спокійно завершувати заплановані справи на найближчі півроку. Та одного дня довелося. Довго ховатися не виходить.

— Я вагітна, — просто як обухом довелося оглушити чоловіка одного вечора. — Ще ніхто не знає, не здогадується.

— Опа, — аж присів він. — І що?

— Нічого. Я знаю, що ти не чекав і не мав такого бажання, але от, сталося. Боялася тобі казати. Тепер кажу. Якщо хочеш, можеш іти, дам тобі розлучення.

— Здуріла? — Чоловік підпер голову рукою й уважно розглядав мене, як метелика під мікроскопом на зоологічному гуртку. Простягнув долоню, торкнувся лоба, наче міряє температуру. Задумливо мовив: — Жару нема. Точно здуріла.

— Ну, ти ж не хотів, — почервоніла я.

На цю фразу він лише плечима знизав.

— Давно?

— Чотири місяці.

— Ага, — сказав він і замовк.

І мовчав цілий вечір, ранок, пішов на роботу мовчки, повернувся мовчки. Усі мої думки, тіло, голос теж мовчали, стиснувшись від тієї тиші до розмірів сірникової коробки — бути непомітною, нечутною. Страшенно хотілося плакати. Чому він мовчить?

— От, знаєш, — раптом його хриплуватий із незвичної мовчанки голос роздер нашу тишу. — Знаєш, що найбільш прикро?

— Що? — винувато дивилася я на нього з-під лоба.

— Що ти мені не довіряєш. Стільки часу мовчала! Нема у тебе совісті!

— Я боялася!

— Ага. Боялася. Ніби я статист. Чи садист якийсь. Чотири місяці мовчить!

— Менше. Я сама пізно дізналася.

— Та яка різниця, скільки? Я останнім дізнаюся ТАКІ новини!

— Не останнім. Ще ніхто не знає. Ні мама, ні сестра, ніхто, тільки Віта. Вона знає, але нікому не каже.

— Віта знає, а чоловік не знає! Зла на тебе не вистачає! — з дитячою образою в голосі буркнув він. Та я вже бачила, буря закінчується, не почавшись. — У лікаря хоч була?

— Ні.

— Точно здуріла, — повторив діагноз коханий, зітхнув, спіймав мене за руку й притягнув в обійми. — Будемо лікувати.

Того вечора ми довго говорили. Так довго, як не говорили останніх років. десять. Планували майбутнє, розставляли подумки меблі у новому, більшому житлі, думали, що робитимемо. Я скорилася. Під аромат кориці з мого серця виповзали гадюки, а напруга останніх місяців розпрямлялася, відпускала, вистрелюючи спокоєм.