авторів Колектив - Теплі історії про дива, коханих і рідних

Він простягнув їй обручку з трьома маленькими камінчиками такого ж небесного кольору.

— Я купив її ще тоді.

Зоряна мовчала. Від несподіванки, боячись розплакатися.

— Можливо, тобі треба подумати? Я почекаю, скільки треба.

— Я подумала. Так, я буду твоєю дружиною!

Він міцно її обійняв. Вони ще довго сиділи у кав’ярні, пили каву й переважно мовчали, вдивляючись одне в одного. А потім гуляли містом, сміялися, розповідали свої новини, сидячи на лавці біля Михайлівського собору. Знову будували плани на майбутнє. Він кликав її до Рівного, мріяв про дітей і засипав компліментами.

Уранці, коли Зоряна прокинулася, їй здалося, що все наснилося. Обручка ж на пальці з трьома маленькими камінчиками кольору небес переконувала, що це правда.

У моєму домі оселилася біла троянда. Вона стала бажаною гостею. Я приносила їй чистої підсолодженої води, відчиняла в кімнаті вікно, аби їй вільніше дихалося, не вмикала голосно музику й говорила у її присутності тільки про хороше. Оскільки маю лише одну кімнату, то мені більше ніде було говорити про щось інше, окрім хорошого. З часом я настільки до цього звикла, що почала думати теж тільки про хороше. Мабуть, тому троянда гостювала в мене довго — аж цілих три тижні. Кажуть, троянди рідко так надовго приходять у гості. Склалося враження, що вона була дуже рада нашому знайомству і теж при мені не думала нічого поганого, тому залишалася чарівною весь час гостювання. Я брала її на кухню, коли готувала їсти, щоби вона мене надихала. Іноді я починала щось наспівувати, і мені вдавалися натхненні та чудернацькі страви. Троянда була чудовою музою. І коли ми засинали, нам снилися кольорові сни — мені та білій троянді. Зранку я ці сни записувала, і виходили або вірші, або оповідання, або есемески коханому.

Можна сказати, що це він приніс до мого дому білу троянду. Та насправді — це вона його привела. Хочете — вірте, а хочете — ні, але спершу йому сподобалася біла троянда, а потім він почав шукати, кому її подарувати, і знайшов мене.

Вечорами ми часто говоримо з коханим по телефону. А потім перед сном я розмовляю з трояндою. Про що, не скажу, бо це наші жіночі секрети. Кажуть, що подруги іноді бувають схожими одна на одну. Мабуть, це так, бо коханий каже, що троянда схожа на мене. Я тоді просто всміхаюся, бо у мене є коханий і троянда, схожа на мене, — два величезні приводи для радості.

Одного разу вночі я прокинулася й підгледіла, як троянда ходить по кімнаті. Переглядає мої фотоальбоми, записники, здмухує пил із сувенірів. Я не ображалася, що вона так утручається в моє особисте життя, мені було приємно спостерігати, з якою серйозністю вона це все робить. Наче якусь важливу справу. Час від часу вона всміхалася, і я усміхалася теж, просто так, за компанію, тільки непомітно, щоби вона не бачила й продовжувала вояж закапелками моєї кімнати.

Зранку троянда нічим не виказала свого нічного заглиблення в моє життя, тож я також мовчала. Але мені дуже захотілося самій проглянути все те, що так зацікавило білу квітку. Щоби вона нічого не запідозрила, вирішила перечекати хоча б день. Лягаючи спати, мала чіткий намір цієї ночі знову поспостерігати за трояндою, але міцний сон мене не відпустив.

Зранку я розгорнула свої фотоальбоми з юнацьких часів. У мене були різні фото — з усмішками і без. А ще були світлини друзів. Вони завжди всміхалися. І я подумала, що друзі мене люблять, бо ж поряд зі мною всміхаються. У моїх записниках містилися різні записи — ліричні й ділові, сумні й веселі. А ще там причаїлися не мої записи, а коханого, які він робив, коли я не бачила. Згодом, коли я розгортала записник, аби подивитися, що там у мене заплановано на завтра, то несподівано натрапляла на слова, написані його рукою: «Ти моя Квіточка, я хочу оберігати тебе від вітру», «Моє Сонечко, я зберігаю у своєму серці твої промінчики», або ж «Моя Радосте, ти надихаєш мене щодня», чи «Мій Янголе, коли пролітатимеш над моїм домом — скинь пір’їнку». Я аж тепер помітила, як багато цих милих записів. Якби захотіла викласти їх усі отут, то це оповідання, не знаю, чи мало б кінець. Таки не мало би, бо я ж знала, що в моїх блокнотах з’являтимуться нові й нові такі записи, тож доповнювати це оповідання треба було би протягом усього життя. Я зрозуміла, чому всміхалася троянда тієї ночі, коли зазирала в мої записники, — бо ж я сама оце сиджу за-раз і всміхаюсь.

Погляд упав на звичні для мого інтер’єру фігурки, скриньки, кульки, мальовані горнята. Кожна з цих речей мала свою історію, й жодна з них не була сумною. Але деколи я про ці історії забувала, саме тоді, коли хотілося посумувати. Ніби ненавмисне, бо ж завжди знаходився привід, але надто самовіддано те сумування виглядало, оскільки в ті миті я не переглядала приємних фото, не перечитувала милих записів у нотатнику, вперто не бачила сувенірних цяцьок із радісними історіями на своїх полицях. Я дуже серйозно сумувала. Далі в цьому оповіданні я мала б написати, чому саме я іноді вдавалася до суму, але прийшов коханий, і я не встигла дописати абзацу. А наступного дня мені було цікавіше розпочати новий.