авторів Колектив - Теплі історії про дива, коханих і рідних

Їй не хотілося проходити повз цих сухих, що бояться змокнути, звикли все прораховувати до найменших дрібниць і тепер картають себе за те, що прислухалися до не надто точного прогнозу погоди. Тереза оминула їх, мокра й усміхнена, щоб її, не доведи Господи, не жаліли.

З метро до неї долинув жіночий голос, на диво мелодійний і водночас гучний. Пішла на голос: у вестибюлі метро стояв білий рояль, а за ним сиділа молода жінка з чорним кучерявим волоссям і звабливими вустами. Вона співала й акомпанувала собі на роялі. Тереза вслухалася: пісня була про. гаманець. Ураз її хтось легесенько торкнув за плече.

— Дівчино, перепрошую. — тихо сказав хтось. — Це ваша річ?

Тереза навіть не помітила, що й досі міцно тримала в руках чужий гаманець. Вона підвела очі й сполохано відсахнулася. Це був ТОЙ САМИЙ чоловік, який щоранку, крім цього, наступав їй на праву ногу, читав книжку, загорнуту в папір і ніколи-ніколи її не помічав. Це був той самий чоловік із гаманця. Той, котрий старший, котрим була вагітна жінка на фотокартці в час, коли в чоловіка, якому належить гаманець, необачно зсунулася краватка. Тереза впізнала його, він був схожий на батька.

— Дівчино, перепрошую… — знову заговорив, — мені здається, я знаю цей гаманець… Це я його сьогодні вранці загубив. Це річ мого батька, він її забув удома й попросив мене принести… Мій батько працює в метро.

Тереза мовчки віддала гаманець. Без сумніву, він каже правду. Його обличчя вона впізнала на двох світлинах: у хлопчикові й у батькові. Без сумніву, це гаманець його батька. Чоловік узяв річ і подякував. Запитав, що може зробити для Терези, щоби висловити свою найщирішу вдячність. Може, купити їй жетончик на метро? Може, вона хоче морозива? З Терези рівненькими струмочками стікала вода, й вона всміхнулася, коли уявила себе в такому вигляді з морозивом… Чоловік також усміхнувся й запропонував випити гарячого чаю.

— Скажіть, що то за книжка, яку ви читаєте в метро? — несподівано спитала Тереза.

Чоловік здивувався, почервонів і дістав загорнутий у папір томик.

— Нестерпна легкість буття , — прочитала Тереза. — Це про що?

— Про кохання, — відповів хлопчик зі світлини й усміхнувся, зовсім по-хлоп’ячому.

— Це добре, — сказала Тереза. — Не варто витрачати свій час на книжки, в яких немає любові.

Хлопчик зі світлини знову всміхнувся й почервонів.

— Вибачте, я щоранку наступаю вам на ногу… Я ненавмисне. Бачите, мені інколи здається, що моя ліва нога чомусь довша за праву, і я не завжди правильно розраховую, де її поставити.

— Неправда. Це моя права нога трохи довша за ліву, і я її завжди ставлю трохи вперед, бо рівняюся по п’ятах, — і собі всміхнулася Тереза й узяла його за руку.

На якусь мить жінка з чорним волоссям і звабливими вустами припинила співати, торкнулася рукою білої кришки рояля й подивилася прямісінько на Терезу.

Хотілося покинути все, перевернути, втекти. Марта сиділа біля вікна, вбираючи ясне сонечко. Літня спека зігрівала світ, але обпалювала серце. Кожен дотик теплого промінчика вдивлявся в її сіро-блакитні очі й підштовхував зробити крок назустріч змінам. Думки її були далеко, а світ проминав повз. Післясмак улюбленої музики виїдав зсередини, але її не замінити іншою — кожне слово пісні таке рідне.

І ось телефонний дзвінок. Вона ні на кого не чекала, тому поспішати до слухавки не було потреби: «Так. Доброго. Я вас слухаю, Володимире Петровичу. Куди? На котру потяг? Добре. До побачення».

Вона працює редактором у видавництві й має терміново виїжджати для переговорів з автором чергового бестселера. Марта вивчала психологію, тому в співпраці з авторами відчувала себе як цукор в каві. Цього разу її не цікавило ні хто автор, ні скільки часу там доведеться згаяти. Просто тікала від буднів.

П’ять годин торохкотіння коліями — і Марта приїхала. Таксі вже чекає, щоби відвезти її кудись, де вона ще не була. Зазвичай ця ділова дама не витрачає час на безглузді прогулянки, цього ж разу вона вирішила дати вихідний своєму внутрішньому трудоголіку й пройтися містом.

Марта перечитала рукопис книжки ще в дорозі, тому ці декілька днів можна було повністю витрати на відпочинок. Головний герой чимось її зачепив і не відпускав. Вигаданий нібито персонаж, але все ж.

Літня спека забрала бажання йти пішки, тому Марта повільним кроком вийшла на зупинку й вирішила поїхати маршруткою. Чекати довелося недовго. Досить скоро жовта бляшанка вже неслася пекучим асфальтом. Дві гривні для водія — і Марта кинула поглядом по салону, обираючи зручне місце. Ненароком помітила синювато-сірі очі чоловіка в спортивному костюмі. Він якось загадково дивився у вікно. Захоплення очима незнайомця було втрачено, щойно вийшла на своїй зупинці.