авторів Колектив - Теплі історії про дива, коханих і рідних

Вона сіла на балконі, пригубила чай і побачила, як падає одна з тих світлих крапочок, малюючи на вечірньому небі великого міста тоненьку смужечку. Дівчина раніше ніколи не встигала загадати бажання, бо рідко в ті моменти, коли дивилася на небо, знала, чого хотіла. Та й узагалі, жінки, як правило, не знають, чого хочуть. Але цього разу в голові промайнуло: «От би щирості».

Сама не зрозуміла, що загадала і чому, та замислюватися не було часу. Вона просто допила свій запашний чай і пішла вкладатися спати.

Наступний ранок почався зі щирої такої вимоги її кота. Він неймовірно хотів їсти, вочевидь. А корму не було. Дівчина ліниво потяглася на ліжку, надягнула свій старенький спортивний костюм і вийшла з дому. Уперше за невідомо скільки часу вона не використала косметику, виходячи на вулицю. Хоч і не належала до тих дівчат, які не уявляють свого життя без помірного арту на обличчі. Навпаки, думала, що розмальовані юні дівчатка, які ще не мають навіть зморщок (а мати їх, власне, і зовсім не страшно, адже зморшки — маленькі відбитки твого життєвого досвіду, твоєї історії), наче щось ховають за тією маскарадною маскою. Ну, якщо не ховають, то приховують. Проте вважала, що підкреслювати очі кожна дівчина просто-таки зобов’язана. Вона любила чорну підводку в стилі Одрі Хепберн, але цього ранку, мабуть, їй хотілося бути не героїнею старого фільму, а собою. Вдихати справжнє повітря рідного вже для неї міста, всміхатися перехожим, а ще купити тістечок і шоколаду в улюбленій кав’ярні. Так і зробила.

Виходячи з тісної, однак неймовірно затишної, хоча й завжди переповненої кав’ярні на розі, вона зіткнулася з якимсь спортсменом. Він біг, слухав музику, що наповнювала простір сонних вулиць міста, вилітаючи окремими нотками з навушників, і, на відміну від неї, не був таким замріяним. Вони попросили одне в одного вибачення, якось дуже щиро усміхнулися, і він сказав:

— Ви вже, мабуть, побігали й устигли купити сніданок? Недарма ж кажуть, хто рано встає, тому Бог дає. Ви взяли моє улюблене тістечко.

— Воно далеко не останнє в кав’ярні було, так що не переймайтеся. А ще я зовсім не з пробіжки й прокинулася, можливо, пізніше, ніж ви. Я належу до тих людей, які використовують спортивний костюм геть не за призначенням, а купляють його, стаючи жертвами реклами й пропаганди здорового способу життя. От лежить він у мене на полиці й витягається звідти лише для таких от випадків. Ну, тобто коли мій кіт будить мене у вихідний, виявляючи відсутність їжі… Пробачте, я заговорилася. Ви ж біжите кудись.

— Та вже прибіг, мабуть.

Вони зайшли разом до кав’ярні, де все дихало теплим світлом, а кава пахла карамеллю. Не знала, що буде далі, та зрозуміла: бажання, загадане на падаючу зіроньку, обов’язково збувається.

Найбільше Єва любила Львів. У свої двадцять два вона встигла відвідати багато крихітних містечок і величезних мегаполісів, але їй неодмінно хотілося повертатися до Міста Лева. Їй подобалося блукати брукованими вуличками серед пронизаних легендами старовинних будівель, годинами просиджувати у кав’ярнях, де аж пахне тим особливим, навдивовижу львівським затишком, і пити гарячий чай у місті найсмачнішої у світі кави.

У величній казковості Львова Єва отримувала неймовірну насолоду від гри вуличних музикантів. Здавалося, можна було б піти в театр чи філармонію, слухати шедеври світової музики у виконанні професіоналів, та їй ніколи цього не хотілося. Єві було не до душі сидіти тихо, дотримуватися правил етикету, занурюватися в сюжет якоїсь італійської опери й вимикати звук на мобільному. Їй здавалося, що це відбере трохи радості, справжності й невимушеності. Натомість Єва любила неочікувану й щиру музику, якої не треба чекати чи вмикати, а можна просто знайти серед поспіху й стурбованості великого міста. Дівчина, блукаючи вулицями, радо зупинялася біля немолодого гітариста з хрипким голосом чи біля скрипальки у білій сукенці й могла стояти, стояти, стояти, аж поки вони не закінчать свою гру. Усміхатися до них, отримувати усмішку навзаєм і думати про своє.

Одного холодного осіннього вечора Єва, кутаючись у шарф улюбленого коричнево-рудого кольору, йшла проспектом на зустріч із давньою знайомою. Їй не дуже хотілося того побачення, тому кроки її були неквапливі. Раптом здалося, що вона чує скрипку. Єва зупинилася, пильно роззирнулася — нікого. Проте музика звучала дедалі голосніше. Дівчина чула гарну знайому мелодію, але ніяк не могла збагнути, звідки лине звук. Мимоволі Єва глянула на один із будинків і помітила у відчиненому вікні другого поверху юнака, що грав на скрипці! Він бачив, як вона зупинилась, як не могла зрозуміти, звідки лунає музика, і тепер дивився на неї з доброю, привітною усмішкою. Єва також усміхнулася і здивувалася, що її серце шалено закалатало.