авторів Колектив - Теплі історії про дива, коханих і рідних

Недавно Марта заприсяглася більше не слухати свого серця, а тут, уперше за останній час, відкрила свою душу й не боялася, що може боляче вжалитися, бо знала: сьогодні трапилося її маленьке диво — місто-казка відродило її здатність вірити. Вона зупинилася на мить і побачила усмішку старенького дядечка, який крокував їй назустріч. Він подивився дівчині в очі і, здалося, тепер знав про неї все. Запитав: «Дівчино, намагаєтеся відшукати своє серце? Чи зберегти знайдене?». Марта всміхнулася, але не змогла промовити ні слова. Старенький продовжив: «Не соромтеся говорити про почуття. Ви, молодь, занадто старанно намагаєтеся заховати найпотаємніше, не здогадуючись, що серце не сховаєш і не змусиш мовчати. Лише справжні почуття можуть допомогти відшукати істинне щастя. Непотрібно закривати душу від подарунків долі. Ви така юна, та чомусь мені здається, що ваше серце зробить правильний вибір. Щасти вам у пошуках себе!».

Марта дивилися, як віддаляється від неї цей старенький чарівник, і подумки дякувала своєму рятівникові. Поглянула на небо, всипане зірками, і відчула, що її серце вже зробило свій вибір. Воно обрало Його…

Коли мені випала честь полетіти в Америку 1993-го, перед батьками постала дилема, де знайти гроші? Хоч у пісні й співається «І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя, на долю дала», освітяни, проте, не наважувалися відпустити сина в дорогу з одним лишень рушником, за яким, до речі, довгенько простояли в черзі. Залучивши до фінансування проекту всіх родичів і знайомих, їм нарешті вдалося нашкребти фантастичну суму в розмірі… десяти американських доларів, за яку виклали цілу купу українських купонів.

Виказувати комерційну таємницю сім’ї чесних громадян, які жили тільки на зарплату, не хотілося, тому залишалося одне: інформацію про статки тримати за зубами. Рушник і десять доларів — таки краще, ніж дірка від бублика.

Аеропортом «Бориспіль» на той час називали обкладену стандартною сіро-брудною плиткою квадратоподібну будівлю з немитими вікнами.

«Ви вже задекларували іноземну валюту?» — поцікавився чоловік у формі. Цокочучи зубами, я вписав у бланк уже відому читачам суму. «Десять доларів? — усміхнувся митник, ненароком оприлюднивши конфіденційну інформацію. — Цього вказувати не треба». Більшість українських делегатів полегшено зітхнули, бо й у самих — грошей кури не клюють.

Тепер ховати було нічого, тож обстановка серед молоді швидко набула дружнього й розкутого характеру. Я перекинув через плече єдину сумку, що взяв у дорогу, і після благословення батьків почимчикував до паспортного контролю.

До посадки півтори години, кафе-бар працював, дружина заможного спонсора нашої мандрівки залишилася вдома, тож ніщо не перешкоджало йому «відмітити» історичну подію — перший в пострадянському житті виїзд за кордон. Не гаючи часу, підприємець надудлився ще до посадки на борт. Добре, що в літаку були крісло й ремінь безпеки. Хоча меценат і тут не втратив нагоду вкотре хильнути чарчину безкоштовних алкогольних напоїв. Із Києва до Нью-Йорка летіти дев’ять годин, тому Покін (таке було прізвище бізнесмена) встиг покуняти. Нарешті літак приземлився.

Наступного ранку мали летіти далі до штату Техас, тому перебралися до іншого аеропорту й очікували свого рейсу.

Покін залишився вірним «традиції», тому вкотре відвідав кафе-бар. Про це засвідчила нестандартна хода згодом. Надворі вже стояла ніч, дехто куняв, ритм аеропорту поволі стихав.

Неподалік тягнувся вільний ряд, на якому розташувалося африканське подружжя середніх літ. Чоловік, вочевидь, мав неабияку фізичну силу, про що свідчили підкачані плечі, біцепси, тріцепси й навіть долоня, якою лагідно обіймав плече своєї половинки. Дружина була втіленням жіночості: делікатна постава, тоненька шийка, худорляві плечі, втомлений, але щасливий вираз обличчя, що водночас свідчив про неабияку доброту, ласку й благовійний спокій. Білісінькі зуби обох якось особливо вирізнялися на темному тлі, коли виблискували у кожній усмішці. Шепнувши щось на вушко, чорнявий підвівся й пішов. Жінка посиділа трохи сама, розмірковуючи, мабуть, про останні слова чоловіка, й мирно задрімала.

Тим часом, під впливом оковитої, півкулі Покіна раптово активізувалися. Меценат підходив до кожного несплячого учасника делегації, роздаючи всілякі вказівки: піди туди, принеси те, зроби інше. Вказуючи напрямок завдання, його рука простягалася вперед, а кінчик палиці з червоного дерева служив стрілкою компаса. Можливо, добродієві згадався якийсь фільм про американську, італійську чи бразильську мафію. Може, останній келих навіяв роздуми про життя Наполеона, Леніна, Муссоліні, — сказати важко. Втім накази лунали настирливіше, палиця розтинала простір інтенсивніше, а образ командора вимальовувався все чіткіше. На диво, жоден з наших не відмовився виконувати протиправні накази. Моєму обуренню не було меж. Невже через те, що хтось заплатив, людина має втрачати власну гідність? Доки накопичувався праведний гнів, меценат уже будив сплячих. Якимось дивом Надія Григорівна, керівник нашої групи, втихомирила доброчинця, після чого той сів осторонь, десь на годину поринувши у глибокі роздуми. Тепер він нагадував індіанського вождя. Бракувало хіба що пір’я в голові. Проте задумлива постать переймалася чимось іншим, аніж поводирі-тубільці.