Леонід Кононович - Тема для медитації

... заборсався, намагаючись вирватися із липких обіймів сну, аж в очах почало світліти, і вії задрижали, і поволі стали розтулятися, відкриваючи розширені зіниці, де бився і скипав невимовний темний жах, — але за повіками він побачив не світлицю з образами на покуті й довгими запорошеними сволоками, які тягнуться попід стелею, а тисячі облич, над якими полоскалися і майоріли криваво-червоні знамена, а над ними побачив кам’яниці, де висіли портрети бісів у людській подобі; а ще далі — багрові трибуни, на яких стовбичили мордаті партійні фюрери з очима садистів. Він заплющився знову, міцно-міцно, аж за повіками пішли огненні кола, однак видіння не щезало — люди під прапорами крокували й крокували, безгучно роззявляючи свої чорні роти, вродливі юні дівчата відкидали голови, і їхні очі променіли, як від оргазму, молодики із вовчими щелепами й червоними пов’язками на рукавах плигали й телесувалися, намагаючись привернути до себе увагу вождів; ці люди ішли й ішли, дружно підкидаючи ноги, вони крокували щільною згуртованою лавою, нікуди не звертаючи й ні на що не зважаючи, їхні обличчя, сповнені ентузіязму і несамовитого злого спортивного азарту, усе зближалися і зближалися, ось вони вже на відстані витягнутої руки, він відчуває, як тверді підошви їхніх чобіт наступають йому простісінько на груди — і топчуть, і стусають, і підкидають його, мов непотріб, який чогось опинився на їхньому шляху; й тоді свідомість його відчайдушно шарпонулася, злітаючи до світла, туди, де немає ні вождів, ні кривавих знамен, ні безмозких людей зі сталевими очима, — однак це їй не вдалося, і перед його внутрішнім зором знову постав лисий пагорб, на якому десь-не-десь поросли кущі дикої рожі, а далі те видиво побільшало, й він побачив здоровезні ями, біля яких височать купи свіжої землі, а трохи далі, на траві, — ще живих людей, що лежать горізнач, тримаючи в руках палаючі воскові свічі...

... стіл під образами, чорний та вишмугляний, світло мутне-мутне через вікно, а на столі — череп’яна миска. Ті оладки чибриками звалися. Із картоплі пекли їх під ту голодну пору, та з буряків, та з лободи і гречаної полови; але що вже смачні були, Господе! й зараз у пам’ятку: як я до них допалася, то так уже наминаю, так ними запихаюся — а не огляділася, як у мисці й дно стало знати! От облизнулась я, зиркнула по хаті, — а там тільки голі стіни, піл, застелений рядном, та парсуна вусатого вождя, котрий зирить на тебе, як той кіт на мишу.

«Ой, мамо, — кажу я тойді, — а Сталін же ж, значить... се ж Сталін, видать, оцих чибриків... мабуть, скіки хоче, скіки і їсть, еге ж?»

Мама зразу на те нічого не сказали. Хіба одвернули голову й довго-довго дивилися у вікно, де ллялося оте світло, мутне да невеселе.

«Щоб його розірвало, дитино моя!» — прошепотіли вони.

... од того, що в комині грюкало, наче там оселилася вітряниця. Плаваючи на грані яви і сну, де предмети матеріяльного світу незбагненним чином перемішувалися із думками та образами, він зненацька пригадав, як баба розповідала про вітряниць — малих відьом-недолітків, які вночі залітають через комин і, прокусивши горло, ссуть кров із сонних людей. Допіру цей спогад промайнув краєм його пам’яти, як він почав потроху пробуджуватися, струшуючи з себе сон, що, немов полова, шамотів і шелепав у вухах сухим набридливим шурханням; аж ось він розплющився, й у вічі вдарив світ білого дня, й він уздрів, як за чорними перехрестями рам гнеться од вітру кущ дикої рожі, як відчайдушно вимахує гілля стара кощава груша на причілку, а ще далі, потойбіч провулка, шалено костричить буревієм розкуйовджену темну стріху в покинутому обійсті. Юр одкинув ковдру і, звівшись на ліжку, став наслухати, як реве й гупає в лежаках на хаті, однак за кількоро хвиль свідомість остаточно повернулася до нього, й він тоскно подумав, що так чи йнак треба вставати, розводити огонь і лаштувати сніданок, бо надворі вже давно зайнявся білий день... Подумавши це, він обвів неуважним поглядом шпаристу грубу, вікна й ліжко, геть побите й поточене шашелем, — і загледів, що поміж дошками над узголів’ям щось біліється. Він сягнув у кишеню комбеза й, добувши ножа, знічев’я виколупав зі шпарини складений учетверо листок. Тоді розгорнув ту бомагу — й увіччю заплигали здорові кривобокі літери...

Юру дитино я знаю шо ти приїдеш до хати отам коло печі замуровано теє Намисто як стане тобі дуже Зле візьми його та піди вночі до Церкви котора на вигоні а за мною не сумуй не треба ніхто ніколи не вмирає ніколи ніхто ніколи