Леонід Кононович - Тема для медитації

... побачив: на майдані розвертається танк. Траки його масивних гусениць натужно скрегочуть, зминаючи й розорюючи асфальт. Ось він спинився, й тільки потворний зелений хобот іще пливе в повітрі, немов би винюхуючи здобич. Він опускається нижче й завмирає. А-ахї — колеться холодний сивий простір. Смердить вибухівкою і розтрощеним кременем. Скульптурну композицію неначе яликом злизало. Розривний снаряд розметав пам’ятник у радіусі ста метрів. Камінна голова ідола валяється посеред Хрещатика, втупившись у небо невидющими очима. З жерла гармати хукає хмаркою жовтого диму. З бічних вулиць починають виїжджати плямисті бетеери. Меткі постаті в зелених комбезах плигають із броні й розбігаються навсебіч. Це молоді треновані бійці з емблемою тризуба на рукаві. Над Хрещатиком тягне їдким чадом солярки. Десь на горі в районі ЦК чутно короткі автоматні черги. Потім видно, як вулицею Жовтневої революції біжать до Хрещатика якісь люди. Їх дуже багато, усі вони в краватках і ділових костюмах. Це ті, що заправляють цією фашистською партією, сидячи в кабінетах на Орджонікідзе, ті, що поставили на коліна цілий народ, ті, кому вирок може бути лише один, — смерть! Їх женуть ударами прикладів; обличчя їхні в крові, час від часу б’ють короткі злі постріли — це пристрілюють тих, котрі біжать не дуже хутке чи відстають... А на майдані вже стоять автомобільні крани. Із їхніх стріл звисають зашморги, і виконавці вироків хапливо допалюють цигарки, перш ніж накинути петлю на шию першим своїм жертвам. Трохи далі на Хрещатику нагинають верхівки двох каштанів. Ці дерева призначаються для головного партійного фюрера, який...

Він заскреготів зубами і, вилаявшись, загилив ногою по бар’єру. Мабуть, усі ці почуття були написані прямісінько на його лиці, тому що люди, проходячи, озиралися назад. Врешті він зумів опанувати себе і, понуривши голову, став спускатися у перехід.

Він ішов і думав: такого не буде ніколи. Спливе десять років, двадцять, п’ятдесят... сто! — а ця величезна безглузда держава буде стояти, як скеля. І скінчиться тим, що зникне всяка опозиція і скрізь процвітатиме аморфна біомаса, що балакатиме московським язичієм. Зникнуть навіть табори для політв’язнів, тому що перестануть народжуватися інакомислячі. І це буде отой комунізм, до якого так прагне уся оця темна забита людність, що зветься радянським народом.

Слава Богу, я не доживу до тої пори, подумав Юр, кидаючи п’ять копійок у турнікет. Одне втішає: людина живе недовго, і мені не доведеться бачити, який порядок заведуть ці покидьки на нашій землі!

Він добрався в містечко аж надвечір. Піднявшись на мансарду, він запалив газ і, поставивши чайник, підійшов до вікна. Під вечір з дурдома висипала ціла купа людей. В калюжі долілиць валявся якийсь п’янюга. Час від часу він силкувався встати, але це йому не вдавалося. Туз, Мурмило і Жора-Махамет грали в підкидного дурня. А через поле, зігнувшись під здоровезним лантухом, гнала тітка Собацюриха. Вона щось поцупила у радгоспі й тепер підтюпцем бігла додому, викидаючи худі кощаві ноги, обмотузовані синіми венами. Він зітхнув і, розгорнувши зошита, почав писати: «Сьогодні вночі я знову побачив сон, який переслідує мене ще з дитинства. Сюжет його настільки моторошний, що мене й досі проймає жах. Дивує те, що це марення закінчується тим самим: біла потвора, з якою я воюю, врешті-решт видирає у мене косу і жбурляє її аж до воріт, — а далі я прокидаюся од свого власного крику... Якщо розважити логічно, то в цьому сні відбилися враження від чогось реального, чогось такого, що лягло в основу особистости, сформувавши одне з найбільш стійких настановлень, які впливають на вибір життєвого шляху...» На плиті засвистів чайник. Він поклав ручку і, підвівшись, вимкнув газ. Тоді запарив чай і, відпивши ковток, знову підійшов до вікна. Сонце вже сідало. З-за обрію насувалася здорова чорно-синя хмара. Мав бути дощ, і з поля поспішно гнали в радгосп свиняче стадо. Кувікаючи і кусаючи одна одну, свині мчали розбитим курним шляхом, і над їхніми спинами висіла їдка пилюга. А трохи вище, на пагорку, стояв дурний Волоша, син тітки Собацюрихи. Він завмер, приклавши руку до козирка свого червоного кашкета, і його мармиза була строга і врочиста, як і належить у такий момент. Юр поставив кварту на вікні. Тоді сів до столу і знову почав писати: «В усій оцій маячні мене дивує лише одне: чому я зважився на герць із Білим Навом? І якщо поглянути на ситуацію ширше: чому я не став служити цьому політичному режимові, не прийняв його, таким, який він є, не знайшов свого місця в радянській системі, — а вступив із нею в конфлікт?