Леонід Кононович - Тема для медитації

Якусь хвилю він отак і стояв, наглядаючи, як несамовите червоне полум’я здіймається вище й вище, відкидаючи довкола себе потужний вал нестерпного лютого жару, — а потім почвалав до хати і виволік ізвідти цілісіньке рядно усякого дрантя, яке повимітав сьогодні удосвіта з кутків. Тримаючись оддалека, він розв’язав те рядно й, закриваючись рукавом од полум’я, став жбурляти в багаття подерті кухвайки, старі заброджені чоботи і струблені мишвою качани, котрі позбирав по всій хаті. Коли він струснув якесь зотліле рам’я, в котрому вже годі було щось розпізнати, на землю випала маленька червона книжечка. Юр поторкав її носаком черевика, а далі спинився й, нагнувшись, узяв до рук.

Увіччю різонуло: на криваво-червоному тлі — лиса як макогін голова, котра...

ГЛОСАРІЙ. Літай, літай, Голубоньку, літай, літай, Коштрубоньку! На річці на красниці Добрий Дуб стоїть, на тому Дубові три голуби сидить, найстаріший голуб Коштрубів перстінь держить. Хто того персня достане, той усеньким світом править стане. Літа, літа Голубонько, літа, літа Коштрубонько! Крильцями сяє-висяває, срібнеє перо з-попід небес роняє. Ішла я трьома дорогами, трьома розтоками, трьома розлогами — до річки до красниці доходжала, кобилячу голову перестрічала. Літай, літай, Голубоньку, літай, літай, Коштрубоньку! — «Ой відки ж ти тут узялася, з якого світа приплелася, кобиляча ти голово?» — «Я взялася не зо світа сього, а з того — щоб витягти жили з люда сього!» — «А кого ж ти тут виглядаєш, кого у сей світ закликаєш, кобиляча ти голово?» — «Я на горі стою-виглядаю, три нещастя з-за круга світа викликаю — голод, войну і моровицю. Хай вони на землю Троянову прилітають, кров із люда вкраїнського висисають — щоб його й насіння перевелося, щоб од його й наймення не зосталося!» Літа, літа Голубонько, літа, літа Коштрубонько! Крильцями сяє-висяває, срібнеє перо з-попід небес роняє. Їхали понад річку понад красницю три поляни-богатири — Кий, Щук і Горинь. Стала я їх переймати, стала їх Коштрубовим найменням заклинати: «Ой ви, поляни-богатири, лицарі вкраїнськії, дива Тура оружнії волхви! Коштрубом-Голубом вас благаю: проженіть отсюю кобилячу голову на истри огненнії, на ліса каміннії, в бездонну Отхлань, де стогін і плач стоїть. Хай вона біду не закликає, лихо на землю Троянову не стягає!» Стали тоді поляни-богатири, лицарі вкраїнськії, сивії комоні завертати, кобилячу голову копитами тратувати, на острії ратиська її піднімати. Будь ти проклята, кобиляча голово! Іди собі, звідки прийшла, — в дим, в огонь, в бездонну Отхлань...

... отам коло вигону жив, а люде ходили до нього у жорнах молоть. То голова й написав доноса у район: мовляв, єсть тута сильно великий копиталіст — парового млина він держить!

Кажуть, його хоч би на сміх поспитала яка душа: млин там у тебе чи не млин, чоловіче? — де ж пак, у дідьчої матери! як загарбали, то й слід по ньому захолов. Аж через двадцять два годи на селі об’явився. Каже: заробив зразу шість год за жорна, а то у лагері вже накрутили. Після тої тюрми геть чоловік на пси зійшов. Горілку став пить як дурний і на колгоспну роботу хрін забив. А як нап’ється, то й зачинає: «Соловки-Соловки, дальняя дорога...»

Я саме до клубу ввечері йшов, аж він гукає мене од воріт: «Сину, — каже, — зайди!» — «А чого вам, дядьку?» — «Ти ж, — каже, — у газети пишеш, еге?» — А я на ту пору вже кількоро дописів надрукував. — «Та й що?» — питаю. — «От як зайдеш, то скажу!» В хаті у нього, либонь, одні щурі водилися. Тільки стіл да лавки... а то все голо, як у турецькій церкві! — «Сину, — каже він, допіру ми посідали за столом, — Христом-Богом тебе благаю: напиши про мене! Я геть чисто все тобі порозказую: як погибали ми на тому Волгоканалі від голоду та холоду, як збиткувалися із нас оті комуняки, душогуби проклятії... щоб ти тільки уявив собі, — каже, — стільки лягло нас ув отих краях! а хоч одна душа про теє знає? а хоч одна собака про теє гавкнула?!» — Подививсь я на нього й плечима звів. — «Та й хто ж оце надрукує?» — А в нього очі так і загорілись, як у вовка — «А ти напиши, — каже, — напиши та сховай... хай воно лежить, утямив?» — «Ні, — кажу, — щось не дуже...» — Тоді він притяг мене за барки й зашепотів, дихаючи горілчаним духом. — «Я знаю, знаю... колись така пора настане, що нічого не буде, — ні колгоспів, ні сільрад, ні власти оцеї людоїдської... все воно слизне, як мара! Може, сто год мине, може, двіста... Будуть другі люди, щасливіші од нас, і вони поняття не матимуть, як то нам жилося під Совдепією... Ти тямиш, про що я кажу? Тямиш, га?!» — «Та... начебто! — буркнув я, подумавши. — Тільки чого ж ви оце до мене звернулися?» — «Я діда твого знав... а ти, бачу, ввесь у нього — як дві краплі води, похожий! — Він трохи помовчав. Тоді озирнувся й, узявши шклянки, поналивав самогону. — Давай, сину, пом’янемо його душу... твій дід із червонопузими не так балакав, як ми оце!» — Ми випили, і я підвівся, бо вже й пора було. — «То ти прийдеш до мене?» — поспитався він мені навздогін. — «Прийду!» — твердо пообіцяв я.