Леонід Кононович - Тема для медитації

... розплющив очі й побачив, що у вікнах уже почало дніти. В неяснім сірім світлі речі здавалися чужими й ворожими, і кількоро хвиль він лежав не в змозі поворухнути й рукою, аж сяєво між перехрестями віконних рам поволі стало ясніти, вливаючись до покою, неначе прозора чиста вода, й тоді він зітхнув і, перевернувшись на спину, замислено втупився у низьку запорошену стелю, де по кутках сіріло темне павутиння. Цей сон примарився йому в перші дні після поранення, а нині повторився до найменших деталей. У цьому був якийсь прихований сенс, однак він ніяк не здужав його збагнути. Чітко він усвідомлював лише одне: коло його життя замкнулося. Він прийшов на світ ув оцій хаті з грубими валькованими мурами й глиняною долівкою, а потім виріс і покинув її, й довго поневірявся між людей, устряючи в ріжні халепи та оказії, аж ось йому виповнилося сорок років і він повернувся назад, але навіщо це було потрібно, — він не знав. Логічних пояснень тут було недостатньо. Існувала якась інша, незрима причина того, що це містичне коло замкнулося і він знову бачить у вікні безлисте голе віття яворів, що впам’яталися йому ще за тої пори, як він і балакати не вмів, а просто над головою чорніє випалений у сволокові хрест із химерними контурами, — Коштрубове свастя, як на нього казала баба... Зрештою, найдивнішим у цій ситуації було те, що він геть утратив тут відчуття реального часу! За останню добу йому вже не раз доводилося ловити себе на тому, що він мов би повернувся на чверть сторіччя назад, і попереду в нього знову цілісіньке життя, в якому він підкорить усі вершини й зможе досягти геть усього, що йому бажається... Юр до болю заплющив очі; під повіками спалахнув жовтий огонь, який помалу почав набирати знайомих контурів, аж трансформувався в образ допитливого хлопчини, що дивиться спідлоба рішучим і трохи настороженим поглядом. Юр скількись часу спостерігав це видиво внутрішнім зором, а потім криво посміхнувся. «Ну що, — поспитався він уголос, і ті слова неприродно й жорстоко прозвучали в порожній хаті, — багацько доскочив?» Відповіддю була глуха могильна тиша й тоді він гірко засміявся, лежачи на старому дощатому ліжку й заклавши руки за голову, і сміявся голосніше й голосніше, наглядаючи, як тане образ того хлопчини, згоряючи в омахах жовтого полум’я — аж біль, який, згорнувшись у клубок, дрімав у ньому до сеї пори, зненацька прокинувся од того сміху, заворушивсь, немов гадюка, розпрямляючи своє в’юнке холодне тіло, і в однісінький момент вибухнув...

ГЛОСАРІЙ. Ой ти, мій комоню, ой ти, мій вороню, да поїдьмо в чистеє поле до Вкраїни-ріки! На Вкраїні-ріці білі соколи кичуть, за рікою злії бубни гудуть, в чистім полі корогви поганськії мають — ідуть шеремети о три лави на землю Троянову. Ой ти, мій комоню, ой ти, вороню, понеси ж мене до Вкраїни-ріки! Не кровавая зоря з-за Великого Лугу вставала, виїжджав з чистого поля козак-богатир, лицар переяславський, — меч його у три пуди, лук його на огні пряжений, щит його спижем кутий. Ой ти, мій комоню, ой ти, мій вороню, да поїдьмо у чистеє поле до Вкраїни-ріки! В чистім полі сурми кричать, мечі вигрімляють, бистрії сулиці співають — три дні й три ночі козак-богатир шереметську рать воював, по коліно в кривлі поганській потопав, четвертого дня на силі молодецькій не змагав. Стали його шеремети опадати, стали щаблями бити-рубати, борзими комонями білеє тіло козацьке тратувати. Ой ти, мій комоню, ой ти, вороню, понеси ж мене до Вкраїни-ріки! Над рікою огонь горить, в чистім полі козак лежить — на четверо порубаний, на осьмеро посічений, злими стрілами постріляний. Пливла по бистрій воді риба-щука, став він до неї промовляти, став їй остатнє слово казати: «Ой ти,рибо-щуко, всім рибам матерáко! Попливи, рибо-щуко, по Вкраїні-ріці, припливи до города Голуня в землі переяславській, принеси звістку князеві та його дружині хоробрій — що полянам, що ковуям, що чорному людові! Я в чистім полі рать поганську воював, за люд український, за край Троянів кривлю свою проливав — хай білеє тіло моє козацьке в човен-дуб покладають, по Вкраїні-ріці пускають, до щурів да пращурів у Господній Ирій виряджають...»

... смерть, яка виступає найголовнішою загадкою людського буття. Усвідомлення усієї глибини цієї проблеми приходить до людської істоти з віком: у дитинстві вона гаряче вірить у своє особисте безсмертя й нездатна уявити, що колись покине цей світ, а замолоду аж надто зайнята боротьбою за місце в суспільній ієрархії, щоб замислюватися над проблемами екзистенційного характеру, — й тільки тоді, коли пристрасті потроху вже холонуть, а роки починають шугати, неначе вагони швидкого поїзда, вона кидає погляд уперед і бачить прірву, з якої дихає холодом. Якщо сформулювати проблему небуття точніше, то врешті-решт вона буде зводитися до одного-єдиного запитання: чи існує життя після смерти?