Володимир Дрозд - Самотній вовк

Піднявшись ескалатором метро на Хрещатик, я пішов по вулиці Свердлова угору і звернув у скверик на розі Пушкінської. Вона ішла мені назустріч, як і домовлялися, в світлому літньому пальті і з білою сумочкою в руках. Скверик був порожній. Я мовчки вклонився, і ми пішли поруч.

— Ти ще не забув, як мене звуть? До телефону ти мене можеш кликати так: попросіть, будь ласка, Олену Володимирівну. Навіть Прагнімак нічого не запідозрить. Це моє офіційне ім’я.

— Сьогодні такий день, що можна забути власне ім’я. Але твого я, звичайно, не забув.

— У тебе навіть голос змінився. І весь ти якийсь не такий.

— Ти просто не звикла до мене. — Я стиснув у сутінках її руку. — Учора по-дурному загинув мій товариш, підковзнувся на сходах, ударився скронею, і — прощай. Сьогодні ховали, і мені зле: тоді я назвався його іменем… Ти мусиш зрозуміти, така смішна ситуація: ти мені страшенно подобаєшся, але ти дружина мого начальника, і мені не хотілося, аби ти навіть подумала щось… Андрій мене звуть.

— Дурненький… Невже я була б з тобою такою, якби щось подумала? Ти дуже славний. Може, я не завжди людей розумію, зате відчуваю. Куди ми підемо?

— Не знаю. Повечеряємо в ресторані?

— А ти хочеш їсти? Ні? Я теж не хочу. Ходімо краще до мене. — Олена ступила в пасмо світла, і я нарешті побачив її обличчя: «їй за тридцять, але вона молодша од Прагнімака». — Чи в чужій квартирі тебе мучитимуть комплекси? Я одразу запросила б тебе, але подумала…

— Ходімо до тебе. — Тепер я думав про завтрашню зустріч з Прагнімаком, але казав інше: — Ти така гарна…

Олена розсміялась і взяла мене за руку, її долоня була гаряча. Я вже з подивом згадував себе недавнього, золоту серединку між Харланом і Великим Механіком, єдину людину в трійці, яку не хвилювали ні земні пристрасті, ні духовні.

Одного разу Юркові вдалося затягти мене до читальні, хоч як я однікувався, наголошуючи, що всілякі розумування остобісіли за інститутські роки. Все ж я терпляче гортав підшивку «Науки і суспільства», поки Юрко прасував своїм шишкуватим чолом (був короткозорий) сторінки нової технічної інформації. Вертали з бібліотеки пізнього вечора. Назустріч поважно ступали елегантні молоді люди, мабуть, з театрів чи ресторанів, на мене падали бризки сміху (сміялися переважно жінки), а запахи парфумів проводжали від гурту до гурту, був погожий літній вечір, і вулиці довго берегли дух напахченого жіночого тіла. Я майже не слухав Великого Механіка, що просторікував про безсмертя, викладаючи власні гіпотези щодо кінечного й безкінечного: істина була поруч, бо єдина істина, яку не точать хробаки сумнівів, — це життя, життя, що пропливало повз нас, нерозумних, у бризках жіночого сміху, пропливало, поки ми розумували, бабраючись у словесному намулі. Великий Механік з його рахітично чоластою головою цього ніколи не збагне, йому бракує темпераменту, він з людей — одержимих…

— Може, нам піти тут окремо? Мене це не обходить, кар’єри під рукою твого Прагнімака я не збираюся робити. Але я думаю про тебе.

— Ти дбаєш про мої чесноти більше, аніж я сама, — засміялася Олена, проте весело — я відчував — їй не було. — А може, ти й маєш рацію. Раптом Прагнімак уже вдома? Зробити Іллі боляче я не хочу. Коли що, я вийду тобі назустріч. Другий під’їзд, двадцять шоста квартира.

Від її слів на душі мені похололо, я ніколи не був відчайдухою. Залишати тепер контору у мої плани не входило. А в цьому домі, можливо, живе ще хтось із конторських. Плітка неодмінно докотиться до заступника директора. А позбутися мене — для Прагнімака все одно, що струсити з рукава хруща. У кращому випадку дочекається чергового скорочення штатів. Або оголошуватиме догану за доганою, і я змушений буду сам піти з роботи. Досі у конторі мене цінували, і звільнити конструктора не так легко, але я подумки лякав себе, щоб виправдати переполох: сьогодні нахабство межувало в мені з неусвідомленим страхом.

Олена змовницьки кивнула і звернула у двір. Я відчував себе певніше. Пішов повз Оленин дім — кам’яницю з високими вікнами, в таких будинках високі стелі, просторі кухні і коридори, роз’єднаний санвузол. «Коли живеш у такому будинку, завжди знайдеш, за що себе поважати, — подумав я словами Петра. — На тебе не наступають стіни, а головою не буцаєшся в люстру».

Я прогулявся по вулиці, а вже потім завернув у двір. На сходах обмацував очима бляшані ромбики квартирних номерів. Двадцять шоста квартира була на третьому поверсі. Пахло курячими котлетами. Дев’ять літер бігло від кнопки вниз: ПРАГНІМАК…