Володимир Дрозд - Самотній вовк

Раптом сторчакуваті вуха вовка ворухнулися. Низьке, закличне, збуджуюче виття пробилося крізь повсть туману. Вовк ошкірився і вперся лапами у вогку землю, прислухаючись до ночі. Ніч мовчала, зате вітер, що котив клуби туману на жовклий пухир міста, приніс далекі запахи, і вони наповнили вовка солодкою тривогою: пахло лісом і звіром у лісі. Він усіма чотирма лапами відштовхнувся від землі і крупною риссю, напрямки, через видолки, межі, канави, рівчаки, бур’янища пустирів почкурів од себе, од людей, од самотності — до вовчої тічки, до своїх…

…Коли наситилися, розляглися на пагорбку й ліниво гризли кістки. Вовк дрімав неподалік вовчиці, поклавши голову на лапи, і прислухався до ситого вуркотіння в шлункові. Приємна млість склепувала очі, солодко розтікалася по притомленому нічною мандрівкою тілі. Запахи прілого листу, сіна, осиччя і дубових яблучок, грибів, болотяної твані лоскотали ніздрі, навівали думки прості й легкі. Ось тут він нарешті мав усе, до чого поривався. Пливло перед очима, ніби в тумані: ланцюжок вогнів на узгір’ї — дачне селище, вовчі тіні на сірому піску, хмаристе небо, лаз під парканом, голубі блимавки на довгастій морді, спалахи пострілів, гонитва по лугу…

Зненацька в селищі по той бік болота кукурікнули півні, і зграя схопилася. Спершу звірі трималися гурту, навскачки огинаючи ліс, але скоро тічка розсипалася, і вовк залишився сам. Натрапивши на власний слід, він уже не стримував бігу, а щодуху мчав у бік міста, над яким все яскравіше займалося небо.

Другі півні застукали його поблизу міста, на картоплищі, звідки уперше вчув тужливий поклик вовчиці.

Третіх півнів, що заголосили в сарайчиках робітничого передмістя, вовк уже не чув.

Лише тепер, коли директорова машина вихопилася із лабіринту міських магістралей на Мринське шосе і назустріч попливли розлогі сосни та двоповерхові котеджі, а не стільники житлових масивів, Шишига відчув, як він стомився від міста. Так навесні, звільнившись від зимового пальта, шапки й теплих черевиків, дивуєшся раптовій легкості, а ще більше своєму кількамісячному подвижництву. «Місто — це морське дно, всіяне перлинами, — подумав він, розкидаючи руки і вмощуючись зручніше, аби ввібрати в очі більше мерхлої осінньої зелені. — Ми ж — ловці перлів. Пірнувши в глибини, швидше рвемося нагору, щоб ухопити повітря…» А він дивувався, що Петро Харлан кожні три місяці навідувався у свій задрипаний Пакуль, хоч там у нього, окрім старих тіток, до яких давно збайдужів, нікого не лишилося.

Андрій зласкавілим поглядом проводжав зелені парканчики передмістя, зелені віконниці, білизну на шворках через усе подвір’я, голуб’ятники у глибині дворів, сизі голови капусти на грядках. Затишні провінційні декорації зворушували його. Він став згадувати супокійне, старосвітське передмістя Мрина, де проминуло його дитинство. Але непомітно ідилічні, підфарбовані пам’яттю картини затишного міського дитинства відпливали й гасли, їх настирливо застили чорно-білі, гравюрно чіткі пакульські спогади Петра Харлана: чорні лінії соняшників на занесеному снігом городі, чорні, аж сиві, дерев’яні комори на колгоспному дворі, чорне зоране поле, на якому він, грузнучи по щиколотки в ріллі, збирав торішню картоплю — на крохмаль, в’язкий, поліський чорнозем обсадженого вербами шляху на Шептаки, куди Харлан ходив у восьмий, дев’ятий і десятий класи, — три роки, десять тисяч кілометрів, чверть екватора, чуні, в яких хлюпає вода. І раптом — як спалах: рожева, в білих квітках куля під сволоком, у приземкуватій хатці, її залишив хлопчик з міста, що літував у Пакулі; коли тітки затоплювали в печі і теплий дух ішов по хаті, куля крутилася на нитці, наче жар-птиця літала під стелею, жар-птиця, котра випадком залетіла з недосяжно далекого кольорового міста і зазимувала…

— То що, твій товариш жениться, в бояри йдеш? — несподівано запитав Георгій Васильович.

Чорні птахи спогадів спурхнули і розлетілися, наче галки з пакульської церкви, він знову усвідомив себе Андрієм Шишигою, який бігав до школи на сусідню вулицю, мав у дитинстві окрему кімнату, встелену оксамитовими на дотик доріжками, з барвистим килимом на стіні, з червоним абажуром під стелею, і навіть мав блискучий спортивний велосипед: мати з вітчимом нічого для нього не шкодували, аби тільки вчився на «відмінно» та вступив до інституту.

— Не такий уже він мені й товариш, — обережно мовив. — В одному гуртожитку студентами жили, тільки й того. І не він жениться, а його женять. Знаєте, Льолька…