Володимир Дрозд - Самотній вовк

Ніяк не виявляючи своїх думок, я безтурботно зайшов до приймальні. Секретарка розмовляла по телефону і вдала, що не помітила мене. Я зачекав, поки вона насититься теревенями, тоді чемно привітався і поцілував її худу, з довгими перламутровими нігтями руку.

— Ця зачіска вам так личить…

Секретарка недовірливо усміхнулася.

Я зайшов до порожнього директорового кабінету, причинив за собою двері і кілька хвилин стояв, заплющивши очі та глибоко дихаючи.

Я з’явився перед очі колег з обличчям, що випромінювало безтурботну радість, і вже ручкався зі своїм колишнім начальником (власне, я ще й зараз формально підлягав йому, наказу про переведення мене в помічники директора досі не існувало, як не існувало в штатному розкладі й такої посади — її придумав чи не сам Харлан), коли наглий здогад, як і на аеродромі, коли я потягся за Прагнімаковим портфелем, стрепенув мене. Ще один прорахунок: учора я поховав близького товариша, а сьогодні сяю, ніби нова копійка.

Наступної миті на моє лице лягла тінь жалоби, я ще усміхався, проте елегійніше, інтимніше. Присів до свого столу, сховав обличчя в долоні і зітхнув:

— Боже, як я стомився за ці дні!

Усі мовчали, мені здалося — співчутливо. Я рвучко підхопився і зиркнув на годинника.

— Але треба. Скоро Георгій Васильович приїдуть.

Харланів досвід підказував мені, що розмовляти про начальство треба лише так: напівжартома. Ковзнув по обличчях і спостеріг Льольчині очі, що пильно дивилися на мене. Так пильно вона ще ніколи на мене не дивилася. Уже третій місяць вона взагалі нікого не бачила, окрім свого Юрка, Великого Механіка, що сидів за столом навпроти неї. Я спробував посміхнутися, але посмішки не вийшло, обличчя пересмикнулося жалісливо і безпорадно. «Звідки вона все знає?» — тоскно подумав я. Але скоро здоровий глузд вернувся до мене: звичайно, вона нічого не знає, жіноча інтуїція, і тільки. Льолька відчуває, що я змінився, що я інакший і зараз лицедію. Усе інше для неї — за сімома замками. Все ж треба бути обережнішим, жінки нутром відчувають нещирість.

Я зазирнув у шухляди столу, ніби щось шукаючи, а коли знову показав світові своє обличчя, воно було спокійне, самовпевнене і навіть зухвале.

— Що, Льолько, у траурі по своєму благодійникові? Ех, такої людини не стало! — Мені нетерпеливилося помститися за своє знічення.

У цій незначній для стороннього вуха фразі була велика крапля отрути. Я нагадував, як багато зробив Харлан для Льольки, аби не дуже копилила губу, і кидав в обличчя докір за її байдужість до Петрової долі. Вона любила, про це кричала кожна рисочка її наче висвіченого зсередини, розквітлого лиця, а кохання і смерть завжди непримиримо чужі. Льолька вдала, що мої слова її не стосуються, а може, й справді не збагнула їх.

Завідуючий відділом відмовлявся підписувати креслення, принесені бригадиром нашої групи, — він вимагав гумові прокладки для захисту від куряви у майбутній машині замінити на лабіринти.

— Я не підпишу з прокладками. Посидиш на впровадженні місяць — узнаєш! Там така пилюга, що в душу пролазить…

Мій сусід по столу, обіпершись ліктем на креслярську дошку, втішав колегу, у якого днями народилася дівчинка:

— У мене теж спочатку двоє дівчаток народилося, а син — потім. Так ти знаєш — дівчатка краще вийшли. А маленькими — то взагалі! Одягнеш її — платтячко гарненьке, бантики стримлять, як квіточки, веду її за ручку — і милуюся…

Я відчув себе зайвим у кімнаті, я був чужий людям.

Мені пригадалася минула ніч, пружна вовча хода, шалений гін по тісній кімнаті за самим собою, сліди вовчих кігтів на дверях, але, дивно, це вже не приголомшувало, як уранці, я вже стиха тішився, уявляючи, як кинулися б до вікон усі ці миршавенькі інтелігентики, побачивши Андрія Шишигу таким, яким він був опівночі і до третіх півнів… Проте на обличчі моє відчуження і мій німий тріумф ніяк не відбилися. Я зичливо й оптимістично усміхався до всіх, лише холодний полиск з’явився в примружених очах та пальці рук знайомо напружилися, ніби з них зараз мали вирости пазурі…

«Привиділось: наша контора — зібрання воскових фігур, я — скульптор і розпорядник, — занотував Харлан у своєму блокнотику. — Роблю з людьми, що захочу: міняю вирази облич, пози; хто мені не подобається — ламаю і відправляю на переплавку. Зловтішне відчуття покірного воску під пальцями…» Він був фантазер, цей Харлан, хоч і мав себе за реаліста. Реаліст — я, Андрій Шишига, кому Петро передав у спадок свою силу. Рано чи пізно, а я стану директором контори, це тільки одна із сходинок, не кінець сходів, а початок, і ось — мій перший день, мій тріумф. Я спроквола проходжу між креслярських дощок, за якими — вони, хто сьогодні ігнорував мене, хто засудив мене сьогодні на самотність. Тепер вони залежать од мене, і покірних я помилую, а непокірних, хто мав себе за велике цабе, — тих під ніготь, і в спину, і вже їх нема в конторі, найперше — Юрка з Льолькою, щоб не мали себе за дуже розумних…