Василь Кожелянко: Логіка речей

Цвяха забити дуже складно і довго, а квартиру прибрати — це приємно і корисно. Роззирнувся помешканням, на нещастя, лише позавчора я зробив тотальне прибирання свого бунгала з бетонних панелей, тож на меблях навіть пилюка не встигла ґрунтовно осісти.

Підійшов до холодильника, відчинив, може, щось з’їсти? Господи, лише не це! Шлунком прокотилася довга спазма, і в роті з’явився стійкий смак п’ятикопійкових монет із гербом Союзу РСР на реверсі. Наївся. Але треба було щось робити, тому я взяв сир «Сулгуні», довго вирізав із нього кубічний сантиметр, на око, вдаватися до лінійки не дозволяв інтелектуальний газард.

Узяв цей сирний виріб, пішов до комори, поміняв наживку на пастці для мишей. Треба сказати, що я дуже люблю тварин і завжди кладу на капкан багато їстівного, аби миш перед смертю могла вдосталь наїстися.

У кімнаті погляд, цілком-цілком ненароком, знову впав на телефон… ний апарат… продукт прогресу, бляха… журк, журк, журк… «Алло, алло! Алло, говоріть!» Зневажаючи сам себе, як останнього виноградного слимака, жбурнув слухавку.

Мийка, як називають у буковинських селах ганчірку для миття посуду, або катран, що по суті те ж саме. Але у цьому подиху прірви блимнуло щось тоненьке маловловиме, але тепле… Чекай, чекай… Ага… ось… виноград! У холодильнику є малюнок виноградного кетяга… золотим по чорному… як не крути, а на пляшці! Шо, казьол, хочеш горе в алкоголі топити? Якщо так, то виноградний слимак супроти тебе — титан духу.

Нє, я не буду напиватися, одну чарку-дві! — аби зняти стрес і — все! І Ця відійде на другий план, а там за якийсь тиждень й геть забудеться, а ось тоді… При згадці про ЦЮ спалахнув всеосяжний біль, а між шкірою голови і черепом пробіг несмертельний, та досить відчутний струм. Я без неї не-мо-жу! Можеш, можеш, згадай, як було того разу, не вона перша, не вона, відповідно, й остання. Мобілізуйся, переозбройся, переформатуйся, не забувай, що ввечері, у барі «Панацея» на тебе чекає таємнича зеленоока незнайомка…

Зелений змій на тебе чекає, ця думка з’явилася у мене абсолютно мимовільно, тому, сприйнявши її як ЗНАК, я швидко підійшов до холодильника, вийняв пляшку коньяку, люто скрутив закупорку, взяв кришталеву чарку грамів на тридцять, поклав на місце, взяв більшу, грамів на сімдесят, налив по вінця, ховаючи сам від себе очі, перекинув у рот, ковтнув, не чекаючи приходу, врізав скибочку сиру, з’їв, пішов у кімнату, сів у крісло…

Прихід був вражаючим — лагідне смарагдове сонце засвітилося десь у п’ятій чакрі і його проміння спершу проникло в найтемніші закапелки тіла, потім освітило все єство, висушило вогке, слизьке, плісняве минуле і осяяло рівну, легку, веселу золотисто-зелену путь у майбутнє. І що нам тепер ці, як їх? До речі, уже можна сказати їй, що я думаю про неї, про нас і взагалі про все це. Отже, журк.

— Ало.

— Привіт, впізнаєш?

— Впізнаю.

— Ну і що?

— Що, що?

— Усе це.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, ти, я, ми, він, вона…

— «Ми» у цьому ряду зайве. Нема більше «ми».

— А може…

— Ти ж сам зробив вибір, що ще не зрозуміло?

— Зрозуміло, все.

— Тому навіщо дзвонити?

— Я думав…

— Не треба більше думати, ми все з’ясували. Ні ти, ні я більше не можемо ТАК, а щось змінити не хотів саме ти. Тому, милий мій, прощавай і більше не телефонуй.

Разом з цими словами припиналася дія алкоголю, і я, поклавши слухавку з її зміїним пі-пі-пі, розгублено роззирнувся помешканням. У гості прийшов порожній занудливий Великий Будень.

Ні, не в гості, а на «пеемже».

Але чекай. Нема такої муки, аби її хлоп не витримав! Є ще на світі холодильник, мила моя, а в ньому…

Ху! Гульк. Сир.

Що ж, з одного боку, без неї буде трохи тяжко у плані фізіологічному, трахається вона дуже добре, щодо легких збочень не комплексує, оргазму досягає швидко, що вивищує мене — буду відвертим — у моїх же очах як класного чоловіка, та й, здається, підходимо ми одне одному майже ідеально, крім того, ми люди одного кола, є про що поговорити у перервах між, з іншого — не знаю, як я для неї, але для мене вона вже стала тягарем, якого рано чи пізно треба було позбуватися. Ось воно й настало.

Ху-у-у. Гульк-гульк-гульк. Трохи сиру.

А що на нас чекало у цьому світі загсів, обручок і соціяльних табу? Так довго тривати не могло, це правда, чи створювати було нову родину? Хіба не зрозуміло, що побут, особливо наш, убиває будь-яке, навіть кармічне, як вона каже, кохання?

Тому все правильно я вчинив.

Гульк-гульк-гу… Ага, сир.