Василь Кожелянко - Логіка речей

Тепер доводиться вірити.

Справді, він потрапляє у рабство до місцевого цеховика Абдула, який виготовляє «вірменський» та «кизлярський» коньяки. Два старші сини цеховика — Мурад і Магомед, які власне й захопили Рубороса за «наводкою» продавця продмагу, за допомоги доброго слова і міцних п’ястуків роз’яснили йому його ситуацію. Житиме він у льоху, поки не доведе свою благонадійність, а потім може бути переведеним у барак до інших «робітників». Працюватиме в цеху — великому напівпідвальному приміщенні поряд з іншими «робітниками», спілкуватися з якими заборонено під страхом побиття; продукту, себто коньяку, він, як невірний гяур і руская свінья, може пити донесхочу, але якщо нап’ється так, що не зможе працювати, то на перший раз буде битий, на другий — буде позбавлений хліба, а на третій — Мурад витягає гострющий кинджал — його тіло буде викинуто вовкам, а голова — орлам, як ти розумієш, кожне окремо. Руборос усе розуміє та береться до роботи.

Зразковий сім’янин, сумлінний працівник і просто сумирний чоловік Василь Васильович напився.

Уперше в житті. Він прийшов додому і під нажаханим поглядом родини сів посеред кімнати і гірко заплакав. Плакав і тяжко нарікав на проклятих кавказьких рабовласників. Дружина подумала, що це вже деліріум тременс, і кинулася до телефона викликати швидку, але Василь Васильович перехопив телефон, висмикнув шнур з розетки і викинув апарат у кватирку. Жили вони на третьому поверсі. Потім Василь Васильович вийняв з «дипломата» пляшку вірменського коньяку, трохи відпив просто з горлечка, душевно продекламував:

«Отак, йдучи попід тинами з бенкету п’яний уночі, я міркував собі йдучи, поки доплентавсь до хатини.

А в мене діти не кричать, і жінка не лає, тихо, як у раї», — впав впоперек на диван і заснув.

Вранці він прокинувся бадьорим і рішучим.

Попросив у родини вибачення, а, повернувшись із роботи, приніс новий телефонний апарат. Уже на кнопках із різними «примочками».

Раб Руборос тим часом вивчає ситуацію. Він приглядається до колег-«робітників». Це, без винятку, — цілком деградовані особистості слов’янського походження, вони тремтячі, сині, перелякані приходять зранку з барака до цеху, першим чином випивають і п’ють потрохи весь день, але так, аби не втратити працездатності, ввечері напиваються і, підтримуючи один одного, волочаться на нічліг. П’ють вони не готовий продукт, тобто «коньяк» (мішанина зі спирту, води, барвника та есенції), а чистий спирт. Цеховик Абдул те, що втрачає на випитому, з лихвою надолужує на харчах — «робітники» майже нічого не їдять, лише закусують чергові «п’ятдесят грамів» хлібом і сиром. Кожні два-три місяці хтось із них помирає, тому у підприємства постійний попит на робочу силу.

З часом раб Руборос помічає, що в родині цеховиків загальним улюбленцем є наймолодший син Русланчик, вродливий хлопчина одинадцяти років. Руборос удає непитущого, чим привертає увагу Русланчика, і невдовзі вони стають друзями. Старші брати дивляться на це крізь пальці — новенький добре працює, а малий освоює бізнес. Одного дня, коли в цеху не було братів, Руборос починає розповідати Русланчикови про те, що таке фоєрверк, якого він буцімто бачив у Москві й Тбілісі. Такі різнокольорові вогні у нічному небі!

— Хочеш, Русланчику, я тобі його покажу?

— Хочу!

— Тоді принеси мені з моєї валізи таку круглу ребристу штуку, завбільшки з кулак, і ввечері я влаштую красивий фоєрверк.

Наступного дня пополудні Русланчик приносить Руборосови у пазусі гранату Ф-1. Руборос каже: «Вибач, Русланчику», — хапає хлопця за шию, притискає спиною до себе, зриває кільце з гранати і кричить:

— Гей! Рабовласники, дивіться сюди!

Русланчик від болю і страху верещить, як недорізане ягня. З протилежного боку прибігають Мурад і Магомед з оголеними кинджалами і автоматами.

— Стоять! — командує Руборос, брати остовпіло зупиняються.

— Мені втрачати нічого, — пояснює диспозицію бунтівний раб, — розімкну п’ястука, секунда, і ми з Русланчиком уже на небесах, а вам на пам’ять залишаться фрагменти наших тлінних тіл!

Брати стоять, як пси у намордниках, — люті, але безсилі.

— Слюшай, руская свінья, єслі с єго галави упадьот хоть волос, я тєбя буду рєзать, как курдюк, — шипить Мурад.

— Нє упадьот, — заспокоює його Руборос і підсуває п’ястука з гранатою Русланчикови під горло, — бо волосся не буде.

— Шо тєбє надо?

— Поклич Абдула.

Входить батько Русланчика, білий, як сніг на гірських вершинах. Він грубо тремтить, і сніг сиплеться з вершини — Руборос бачить, як у Абдула просто на очах сивіє борода.