Євген Положій - Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Приблизно ж таке ставлення побутувало у нашому товаристві й до шлюбу. Тобто сімейне життя заздалегідь розглядалося як кабала, але кабала необхідна й корисна, приблизно як риб’ячий жир: противно, але ж всі їдять, то, значить, і корисно. Зрозуміло, що всі ці походеньки по свадьбах та затримки до другої години ночі на дивані у дівчини, з якою зустрічаєшся, ніколи не минають дарма, за все рано чи пізно доводиться платити. А стикаючись з явищем і тілом достатньо часто, щоб звикнути, згодом приходиш до хибного висновку, що не так воно все й страшно, або, як кажуть деякі грузини, оригінально розуміючи українську мову та витлумачуючи прислів’я: «Не такий страшний чорт, як його малютка».

Моя малютка виявилася не промах і швидко накинула на мене зашморг. Тож, як я вже казав, після року таких от побачень мені пощастило одружитись на колишній вожатій першого загону і самому наче потрапити у піонерський табір. Юрій Юрійович єдиний, хто схвально поставився до мого несподіваного для стороннього ока вчинку. Всі інші товариші насміхалися і тупо підстьобували. «Сім’я, — сказав Юрій Юрійович, — це найголовніше, що є у людини. Все інше — маячня!» Він і справді так вважав уже тоді. І всі зусилля прикладав до того, щоб знайти собі наречену, але, як на зло, його переслідували суцільні невдачі. Парадоксально — його обожнювали чи не всі жінки навколо, але ніхто з них із різних причин та через низку прикрих обставин так і не зайняв місце у житті поруч із Юрієм Юрійовичем. Я довго розмірковував, у чому полягає причина такої парадоксальної несправедливості, та згодом прийшов до висновку, що не в змозі відповісти на це запитання.

Третім нашим досвідом виховання підростаючого покоління та вдосконалення педагогічної майстерності став піонерський табір «Сокіл», що знаходився біля міста Балашиха неподалік від Москви. В 1991 році там непогано платили за роботу з дітьми працівників комунальних служб поки що столиці СРСР, але, забігаючи наперед, скажу, ми не дарма там їли свої макарони по-флотські, бо діти наших провінційних ментів і столичної київської номенклатури у порівнянні з дітьми московської ліміти — ангели з крильцями.

Табір стояв посеред лісу, але неподалік від шосе, по якому навіть в ті часи шмигало чимало автівок. Десь поруч, казали, розташована дача доньки Леоніда Брежнєва Галини та стояла відома дивізія внутрішніх військ ім. Фелікса Дзержинського, що видалося мені дещо символічним. Місцевість, незважаючи на таке серйозне сусідство, тишею і спокоєм не вирізнялася: по ночах із лісу інколи лунали постріли, а потім діти приносили у плетених корзиночках замість зірваних на букети квіточок знайдені гільзи від пістолета Макарова; а на п’яту добу третьої зміни табірний кухар кореєць Юра Кім, який не зачепить і мухи, приповз серед ночі до санчастини з перерізаними ахілловими сухожиллями на обох ногах — вийшов прогулятися пацан через ліс і нарвався на якихось блатних.

Але ми про всі ці радощі навіть не підозрювали; їхали веселою компанією підзаробити грошей перед навчальним роком та подивитися у вихідні дні на Москву. А з дружиною у нас так це взагалі був медовий місяць.

Директор табору Надія Йосипівна Варфоломєєва, велика шумна баба з рудою стріхою на голові, одразу зібрала новеньких вожатих — Юрія Юрійовича, мене з дружиною та двох дівчат із переконливими цицьками (я одразу зрозумів, що серпень дарма не мине)

у піонерській кімнаті на інструктаж і сказала, як нам спершу видалося, дуже дивну річ: «Попереджаю, після першої зміни у деяких корпусах довелося за рахунок заробітної плати вожатих фарбувати стіни! Тому раджу якомога швидше прийняти зміну, поки ваші попередники не розбіглися по домівках!»

Тут мені треба покаятися. Покаятися, тому що не можна так ненавидіти дітей. Але я нічого не міг вдіяти, я й досі добре пам’ятаю прізвища найголовніших чортенят: Руслан Гаглоєв, Льова Куперман, Таня Оніщенко. Їх можна було тільки вбити, більше вони нічого не боялися, хоча, певне, смерті вони також не боялися. Інакше важко пояснити улюблену вправу Льови Купермана, коротко стриженого сопливого недолугого, всього у ластовинні хлопчини з колінами навпаки, який у першу ж годину перебування у таборі прямо на наших очах виліз на перила другого поверху корпусу і стрибнув униз, намагаючись поцілити животом у невеличку купу піску.

— Хлопчику, що ти робиш? — запитав я сердобольно, наскільки міг, у юного Талаліхіна після вдалого приземлення. Моя колега вожата ледь стояла на ногах, похитуючись від розпачу, ковтнувши повітря і затуливши від жаху долонями рота.