Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

Еля подумала, що такий нестримний цілеспрямований потяг відчувають усілякі зомбі з фільмів жахів або сірникове пуделко під впливом телекінезу… Не замислюючись далі ані на мить, не вагаючись, і раптово зігрівшись, Еля щосили потягла обмерзлі антикварні двері під’їзду і зайшла до будинку.

Квартира мала бути останньою на останньому поверсі і єдиною на передгорищній сходовій клітці.

Проте Еля машинально звела погляд на список мешканців, схожий на жовклі кістяні клавіші допотопного піаніно, і прочитала проти номера останньої квартири: 31 - Берковіч Є. Д.

Подолавши декілька величезних - підсвітлених крізь каламутні переплетені вікна святково-сніжною ніччю - прольотів, - а в кожному стародавньому будинку ці зачовгані і стерті, мов пергамент фоліанта, девонські сходи - не просто сходи, а справжнісінькі Staіrway to Heaven, - Еля присіла перекурити. І це аж ніяк не було спробою прокинутися, осмислити, повернути назад чи вигадати першу фразу, - це був звичайнісінький буденний перекур.

На пошарпаних дверях Кліфової квартири не було цифр, а дверний дзвоник являв собою розкудлане кубельце обірваних і пошматованих дротів, схоже на Еліну нервову систему. Еля постукала в двері.

Дубль раз.

Еля відхилилася від дверей, що прочинялися назовні: в одвірку - надзвичайно статурний, у глибоко вирізаній розтягнутій яскраво-жовтій майці та широких строкатих шортах, босий - стояв Кліф і каламутно дивився на неї. «Ти хто?» - обважнілим язиком без найменшого акценту спитав він, дихнувши алкоголем. Еля мовчки рвучко розвернулася і побігла геть, перестрибуючи через дві сходинки. Важкі парадні двері грюкнули за нею.

Еля сперлася на них спиною і видихнула хмаринку пари у кришталеве роїння сніжинок.

«Вовк: Тобі страшно?

Червона Шапочка: Ні… Бридко».

Дубль два.

Еля постукала в двері, прислухаючись до реггі всередині. Після тривалої паузи кісточки пальців почали у такт стукати в двері, відбиваючи ритм мелодії, що лунала. Еля була наче в трансі, геть забувши, де вона і що робить - просто відбивала би ритм до ранку, якби її не отямило клацання замку.

Еля відхилилася від дверей, що прочинялися назов ні, і примружилася від якогось незбагненно лагідного сяйва - немов од свічки, - що ледь помітно, але дуже відчутно, струменіло з напівтемного передпокою. Сяйво тихенько розпливалося, виповзаючи за поріг. Кліф - надзвичайно статурний, у глибоко вирізаній розтягнутій яскраво-жовтій майці та широких строкатих шортах, босий - недовго дивився на Елю якимось нетутешнім відчуженим незморгуючим поглядом, очі в нього були такого темного й густого кольору, що Елі здалося: в цих очах немає зіниць. Але Кліф раптом усміхнувся природно і щиро, і, жестом запрошуючи Елю до хати, мовив без найменшого акценту: «Вибач, я, напевно, не одразу почув стук - моїм гостям зазвичай двері не стають на перешкоді. Будь ласка, проходь! Я дуже радий тебе бачити!». І Еля зрозуміла, що не існує в природі неусміхнених людей, а та сила-силенна похмурих створінь, яку вона зустрічала щодня, просто примарилася їй у якомусь дімедроловому кошмарі.

- Я щойно з театру, - сказала Еля, стягуючи мешти, - уявляєш, там всіх глядачів змусили роздягтися перед виставою до трусів і здати все у гардероб!

- Авжеж, у мене дуже спечно, то ти можеш роздягтися, - широко усміхнувся Кліф, - почувайся як удома: ця хата цілком належить всім, хто сюди потрапляє! - Він зробив такий порух вустами, ніби на них щойно луснула ґумкова бульбашка.

Десь дзеленькнув телефон.

- Проходь, - загріб повітря рукою Кліф і пішов на дзвінок.

Роздягаючись, Еля роззиралася довкола (якісь прядив’яні штучки, дерев’яні і череп’яні фінічки автентичного походження та абияк наліплені колажі з газетних вирізок, наліпок, папірців з нотатками і телефонами і та ін. на жовклих поштукатурених стінах, - і мимохіть прислухалася до розмови.

- Привіт… Спонсоре?! Що ти забув у Парижі, педику?!

Тривала пауза. Похихикування Кліфа несподівано надтріснутим, але тихим, тенором.

- Десять грамів марокканського плану щодня? Цифри і факти вражають… перекажи своєму діле ро ві, що він може більше не додавати плану в ду бову кору… звичайну тирсу з дубової кори, придурку! Більше грама марокканського плану на день - летальна доза! Коли твій ділер побачив, що ти наближаєшся до грама, - зі сміхом провадив Кліф, - він, напевно, вирішив не втрачати такого цінного клієнта й почав досипати дубову кору! Якщо ти вже дійшов до десяти грамів, можеш сміливо відказувати марокканський план бідним джанкі, яким би хоч чим розкумаритися!