Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

Шосе тривало і тривало. І тривало воно доти, доки якась кобіта не штурхонула Ліку в плече і, нахилившись до її лиця майже впритул, не спитала:

«Хочеш пива?». Великий пластиковий стакан «Оболонь» бовванів просто перед носом. Ліка хильнула пива і мовчки виклала на невеличкий вільний простір вкритої витертим ковроліном підлоги пакет з канапками. «О! З куркою!», - почулося приглушено довкола неї разом з шурхотінням і звуками фільму. Після недовгого жування, протягом якого Ліка намагалася в’їхати у зміст стрічки, кобіта знову навалилася на неї. Каламутні її очі, електрично покреслені екранними відблисками, жевріли безмежною вдячністю й жагою ще тіснішого взаєморозуміння, ще невичерпнішого - тотального, планетарного - людського братерства. «Пішли попісяєм», - ледь ворушачи обважнілим язиком прохрипіла кобіта. Вони звелися на непевні ноги і по чиїхось колінах і наплечниках пропхалися до бокового виходу. Вахтерка підозріло проводила їх поглядом: двох геть убитих кобіт з каламутними очима й кам’яними обличчями, що цілеспрямовано промарширували до туалету.

В тихому коридорчику, як і в самій вбиральні, на відміну від попередніх - поверхом нижче, - нікого не було. З невгасимою цілеспрямованістю (і непохитною також) Ліка і кобіта домарширували до край ньої кабінки біля прочиненого вікна і діловито пропхалися вдвох в одні двері, які кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, одразу ж защепнула на клямку. По тому вона так швидко і зосереджено заходилася перетворювати півлітрову пластикову пляшку з-під мінералки на бульбулятор, що Ліка не встигла подумати нічого поганого (наприклад, про те, що потрапила у пастку агресивної лесбійки).

Бойовий запал і жага людського братерства, напевне, вже потроху почали попускати кобіту, бо впевненість її рухів, коли вона намагалася пропалити запальничкою дірочку в денці пляшки, витікала, мов пісок крізь пальці просто на очах.

- Треба сигаретою. - Сказала Ліка.

Денце стоплювалося, але дірочки не давало.

Вони удвох ледве вміщувалися в кабінці. Відверто мінімальний і відверто замкнений простір надавав дедалі більше підстав для нападу клаустрофобії.

- У мене нема. - Похмуро кинула кобіта крізь зуби (боротьба з пластмасою давалася їй дедалі важче).

Тоді Ліка немов уві сні простягла мізинець з довгим налакованим начорно нігтем і тицьнула ним у стоплену пластмасу.

- Що ти робиш?! - Здивувалася кобіта.

Ліка тупо подивилася на свій мізинець, вкритий спеченими кавальчиками лаку, пластмаси і шкіри.

Виглядало жалюгідно, але болю від опіку вона майже не відчула. Кобіта це зрозуміла і з відновленою діловитістю почала роздирати зубами пакет, ретельно згорнутий зі сторінки якогось глянцевого журналу.

Перетертий ганж сипонув в унітаз.

- От блядь. - Без жодного емоційного забарвлення кинула кобіта і зсипала досить велику кількість до поштриканої фольги, вмощеної у горлечку пляшки.

Не збиваючись з темпу, вони зосереджено висмок тали все, що було (а було до хєра!), пляшка полетіла у відро для сміття, кобіта, звичним жестом завівши руку за спину, відщепнула двері, вивалилася спиною назовні й одразу ж зникла в сусідній кабінці.

Ліка зробила те, задля чого, в принципі, порядні дівчата і ходять в туалет (не подумайте тільки, що підфарбувала губи) і, покинувши підозріло духмяну кабінку, видерлася на підвіконня. На підвіконні (за її внутрішніми розрахунками) вона просиділа не менше години, і за цей час, окрім тихого безвираз ного матюкання кобіти за дверима зачиненої кабінки, встигла почути з коридору голос вахтерки: «Ну вон!

Пашлі двоє! Апять траву курят, ви что, нє слишитє!».

Ліка сповзла з підвіконня, насунула на очі сонячні окуляри (досі вона навіть не підозрювала, що має їх при собі) і промарширувала - геть з вбиральні - повз вахтерку і трьох охоронців (не повертаючи голови) - до дверей червоного залу.

В темряві, у такому скупченні людей вона відчула себе личинкою в теплому затишному коконі. «Та на хуй атайді от екрана!» - сказав перекладач. Довкола зареготали. Ліка зареготала з якоюсь фонтануючою зненацька, неймовірно щирою радістю, разом з усіма. Поруч гепнулася на підлогу кобіта. На екрані йшли титри.

Титри взагалі-то і є тим, що на мить дає тверду впевненість в існуванні форми, поняття про її наповнення, про сюжет, про початок і кінець, про реальність живої історії і реальність її цілісного, завершеного, самодостатнього окремого існування. Впевненість у тому, що нею завжди можна помилуватися one more and one more tіme and once amp;once agaіn amp;agaіn etc. etc., перетворити на улюблений фетиш і дрочити на нього, доки він не зітліє (або його сенс до останнього образу, або ж сама плівка, на якій він живе)! В житті Ліки не було кінця і початку історій та випадків, не було жодного сюжету і жодного сподівання на гідний жанровий фінал - тільки Смерть… це було суцільне каламутне переливання і булькання, тому вона так любила кіно. Тому майже весь час в її уяві створювалися кіносценарії і знімалися кліпи в якомусь автономному режимі, а все, що текло зовні, було плівкою, на яку невпинно записувалися щойностворені вигадані світи. Будь-який студент факультету кінорежисури театрального інституту ім.. Карпенка-Карого скаже, що знімати можна і на списаній кіностудією ім. Довженка «Свемі» (наприклад, в метро, коли вранці замість жетону настирливо пхаєш у шпарку турнікету ключі від квартири, ймовірно ще знаходячись у напівсні на її порозі…), бо такі «Кодаки», як Дерев’яні Сходи, трапляються не часто, принаймні, у Великому Місті, яке щодня стає все більше схожим на неохайну купу запоротої кіноплівки, вщент захаращеної одноманітними зображеннями мільйонів людей.