Світлана Поваляєва - Ексгумація міста

Цей нескінченний список рефлексій міг би тривати набагато довше за той час, який знадобився на переживання всіх приємних і неприємних ситуацій, більшість з яких (особливо приємних) годі й пригадати… але Ліка вже минала скляні шлюзи.

Опинившись серед розпорошеного автами со няч ного сяйва, Ліка і другу руку опустила в належну до неї кишеню… і ще якусь мить перебувала у щасливій прострації просторового кретина… адже фізичні відчуття завжди випереджують розумову інтерпретацію (на час пересування сиг налу)… а розумова інтерпретація майже завжди випереджає рефлекторну реакцію - шок… це звучить парадоксально, але так є - у великих містах, серед переобтяжених невпинним процесом мислення сучасних урбанізованих людей… їхні рефлекси перетворилися на розумові штампи: вони знають, що за певних обставин мають пережити, скажімо, шок… себто відреагувати належним чином… одним словом, рука Ліки не змогла пролізти до кишені, бо кишеню заповнювала пружна пачка банкнот… немає серед сучасних людей такої, яка б навпомацки не розпізнала гроші! (так, напевно, дитина за жодних обставин не переплутає шурхіт цукеркової обгортки з якимось іншим паперовим шурхотінням).

Ліка механічно дійшла до фонтану під незграбною історичною спорудою (існування якої лише підкреслювало сумний топонімічний занепад Міста, ураженого раковими метастазами мегаполісу), і обережно, мов сновида, опустилася на дерев’яну лавочку. Але при цьому вона чомусь дуже тверезо розсудила, що витягати цю пачку з кишені зараз, на людях, не можна.

«Це ті хлопці в метро. - повільно думала Ліка, - утікач відчував, що його впіймають. Напевно, для нього було краще бути впійманим без цих грошей. Єдиний вихід він вбачав (та ні, яке там «вбачав»! - блискавичним рефлексом вирішив) у тому, щоби запхати їх комусь до торби чи до кишені. Просто кинути на підлогу навіть за тих обставин, напевне, блискавично стало шкода. Наркоділери якісь, чи що?.. А може він встиг мене запам’ятати і тепер шукатиме? В такому разі їх не можна потихеньку зараз вкинути до смітника - якщо він мене знайде, то не повірить… і відрізатиме від мене по шматку!..

Цікаво, скільки там…»

Ліка була з тих жінок, які не можуть не витрачати гроші, і які до того ж, всі гроші, які опинилися у них в руках вже незворотно відчувають своїми. Тому вона ніколи не брала в борг, не погоджувалася зберігати чужі гроші або щось для когось купувати. Мати гроші й одразу ж не розпочати їх розтринькувати на будь-що було для неї страшною мукою. Отож, попри всі ці думки, вона вже остаточно відчула ту пачку як свою власну, і не було вже на то ради.

Тому отак уривчасто міркуючи про себе й далі, Ліка підвелася, охоплена раптовим солодким дрожем параної, веселого страху і передчуттям Великих Вар’яцьких Витрат, і з виглядом Вінні-Пуха, який прикидався хмаркою перед неправильними бджолами, попрямувала до дерев’яного гирла Мертвого Міста, бо ноги завжди несли її туди, за невмирущою пам’яттю попри страшну руйнацію, яку неодмінно побачать там очі… з тим годі було щось вдіяти.

Так ста ра як світ самотня океанська почвара по вер таєть ся до вежі маяка, якщо, даруйте, тепер хтось іще читає справжню архаїчну філософську фантастику…

Еліка народилася тривіально і стандартно - як переважна більшість дітей глибоко й махрово радянських сімдесятих - в пору, коли ще не надто катастрофічні умови внутрідержавної екології не дозволяли своїми березневими хуртечами вбратися у яскраві вухасті сорочки в стилі диско, кострубаті плащики, контрабандні левайси з густофіолетового дубовго котону і гостороносі мешти на прямокутних підборах. Еліку оточували паталогічна стерильність і повна відсутність протягів разом з надміру калорійним харчуванням. Еліка росла стандартною дівчинкою, схожою на тих зосереджено-недоумкуватих пупсів, які прикрашали ситою кічухою своїх фоток на синьому або червоному тлі вітрини фотоательє, і на тих, що їздили в громіздких синіх або червоних візках-«мальвінах» з біло-синіми або біло-червоними «пустушками» з грубої пластмаси - замість рота.

Еліка також охайно вписувалася, знерушена багатьма шарами вовняних і фланелевих доказів зосередженої материнської інфантильності, в ці щасливі радянські стандарти з ґрунтовно кубічними нахилами. У профіль носик Елі ховався за стиглою яблучною щокою, що забезпечувало їй достойне існування серед інших кубічних поросяток на щоденних паркових прогулянках.

Все небезпечне і «нестандартне» (тоді ще не санкціонували вислів «нестандартне мислення»), що лише могло - включно зі смертю Володимира Висоцького підчас вісімдесятої олімпіади у Москві та (так, між іншим) святом 1500-ліття Київської Русі у тому ж таки вісімдесятому - пройшло тихо і безболісно повз рослинне Еліне існування, не лишивши жодного сліду, крім згадки про сімейний пікнік з шашликами на косі Спартак й «Американських гірок» на Гідропарку. Під час вирування цими цензурноприйнятними недоїдками Великої американської мрії бабусі зробилося зле з серцем, дідусеві просто погано, татові - нудотно від випитого, а дебільна собачка, претензійно названа мамою на честь німої героїні якогось санкціонованого американського кіна Менді - опецькуватий, на жаль аж ніяк не німий, напівпінчер - насцяла парадно вбраній мамі просто на коліна - крізь нейлонову смугасту сукню (пошиту за підпільними стандартами знайомою швачкою). Еля росла щасливою дитиною - тоді всі радянські діти росли щасливими, схожими на чисті нові унітази…