Галина Ткачук - Славка

Я взагалі люблю пам’ятники. Бронзові теж, але вони зеленіють. І до того ж такі… мистецькі…

А я люблю, коли волосся кам’яне і кутувате, і все кам’яне взагалі.

Такі, як Горький, пам’ятаєш, був у скверику навпроти ЦУМа? Тепер там мистецький бронзовий ангел із гладенькими крилами. Я його, не подумай, люблю. Він — жертвам радянських репресій. ЦУМ — ти знала? — стоїть на кістках людей, розстріляних НКВД-шниками. Там своєрідна атмосфера. Одна подія, котра сталася зі мною там, лишилася назавжди…

А у Києві мені чомусь більш за все подобається пам’ятник Шалом Алейхему, тоді коли ідеш від Хрещатика до вулиці Шота Руставелі.

Колись я під ним просидів весь дощ. Тому що я ненавиджу, я ненавиджу ті місця! Я їх терпіти ненавиджу, всякі ті місця…

Того року десятого листопада я прокинулась одразу. Від тривоги. Маю зробити щось важливе… Ага! Маю зустріти біля річки Моню, котрий саме пливе там в ці останні судноплавні дні на своєму плотику із довгою жердиною замість весла.

Я вибігла надвір. Було холоднувато, дуло в шию. Я побігла на Буг.

Шляхом траплялися сновиди: сонні вбрані у темне люди із ранковими справами в холодну погоду.

Від води піднімався туман. Крізь очерети я полізла до нашої місцини.

Від води віяло лихим, але мене ніхто не бачив. Хотілося спати — аж щелепи зводило. І погляд мій був на річку, і погляд під ноги.

Хотілося спати.

Моня з’явився на малому човні із веслом (і звідки я взяла, що має бути на плотику із жердиною?). І, по-моєму, човен цей звавсь «плоскодонка».

Водиця йому хлюпала, Моні теж хотілося спати. Він палив.

Із сонним видом (його і моїм) Моня проплив мої очерети, глипнувши два рази на самотню макітру, що стирчала отут.

Хоч плив Мон геть повільно, але швидко його стало не видно серед річкової рослинності.

Я пішла додому, ніби так і треба, подумавши, що так і треба і що так мені і треба.

Тижні через три нарешті випав сніг, зроблений із води дністрової та з води Бугу.

Я прокинулася від того, що хтось жбурнув у шибку сніжком.

Потім до скла знадвору притислась Монина макітра. Кілька виразних мін, котрі пройшли її м’язами, означали запрошення надвір у дивні пригоди…

— Взагалі відвернися! Відвернися і там ліпи своє! Тобі снігу мало? — Моня був лютий.

Моня ліпив мені сюрпризову снігову бабу! Або не бабу…

— Знаєш, ірландці кажуть: коли Бог створював сніг, він сотворив його достатньо! — кажу.

— Не сніг, а час! Коли створював час!

Я таки відвернулася і започаткувала свою снігову кулю. До неї знизу одразу налипнуло трохи гілочок і землі.

«Очисти від гілочок і очисти мене від землі, — згадалася прихована пісня, — бо гілочки свої я знаю, а земля моя переді мною постійно…»

— Дивись сюди! — в Монину кулю з-під снігу влипла якась знахідка.

Біла тоненька кістка!

«Приховав єси… в глибинах і в таємних речах…» — пригадувала я далі.

Моня снігом із землею почав відтирати від бруду дивну річ.

— Очисти снігом із землею мене, і буду я чистий, і стану біліший від снігу, — сказав Моня.

Я посміхнулася.

— І радітимуть кості… — казав далі Моня. — Ей! Ну відвернися!..

— І обличчя заховай… — додала я.

Ми засміялися.

Було незвично і весело. Я відібрала у Моні пташину кістку.

— Тю! Віддай!

— Тю! То «диви» — то «відвернись», то «на» — то «віддай»!

— Добре, забирай. Тут у мене все одно перспективна зона. Ще будуть знахідки.

Я поклала кістку в кишеню і повернулася до своєї роботи. У моєї баби вже були «ноги» — найбільша куля. Справа за наступною — «грудьми». Я зліпила маленький сніжок.

«Цим, — подумала, — започаткуються груди… Так це серце!»

Я посміхнулася.

Моня, невидимий мені, котрій — заборонено повертатися, щось ліпив натхненно і бурмотів.

Я покотила по снігу бабине серце.

До нього одразу почали налипати гілочки і земля.

«Серце чисте створи мені», — співалося далі у пісні.

— Всьо! Повертайся! — сказав Моня.

Я щось не почула.

— Ето! Поверни лице своє до мене і вже не відвертай! — торжествено виголосив Моня.

То був дивний звір зі снігу! Як зоряний бик із заставки до вечірньої казки колись!

Я задивувалася.

Бичачий рот був відкритий, і язик, видно, співав!

Замість зірок у бикові були дрібні цяточки цегли.

Усміхнений Моня стояв поруч.

— Це — тобі! Можеш на нього залізти і проїхатись!

— Ні-ні! Я ж можу зіпсувать!

— Я так і знав, що ти відмовишся! — весело сказав Мон і скочив на свого бика. — Але є в мене іще дещо, чим ти не погордуєш.