Галина Ткачук - Славка

І хлопець дрібно засміявся, і всім тілом вимовив: „Нарешті!“ — і пішов до мене в руки.»

А потім Ліля мені розказала, що баба Галя просто ненавмисне зробила йому в голові вм’ятину, то від того він дурний такий.

Це був Заяча Губа.

— Знаєш, Славко, — сказала мені Ліля, коли ми зустрілися наступного разу після обретіння пекторалі і киреї, — ми не там шукали скарб.

— Що?

— Так, я помилилася. Ми шукали не там.

— Ліль! Ми знайшли скарб! Чи ти забула?

— Тю! Дак то — пектораль і кирея. То було в порядку речей. А я кажу про скарб. Я його відчуваю.

Ми задумались. Тоді я кажу:

— Можливо ж він не у Білогородці, а в Тарасівці?

— Не знаю, — каже Ліля на те.

— А може, у Старій Боярці?

— Може… А хіба ти знаєш там якісь особливі місця? Ти хіба любиш там якесь місце?

— Я — ні. Але ось мій Моня раз був…

— Хто?

— Моня!

— Хто такий?

І я розповіла.

Колись був час, що я жила у своєї тітки Ганни в Хмельницькому біля Південного Бугу.

Що не кажіть (або не кажіть нічого), але мій Буг — тварина не з простих річок. Не думаю. Він обидва наших життя (його і моє) тікає від мене через весь Комсомольський парк. Це чого він шукає під мостами? Чого просочується крізь гребельку і тече далі, але так повільно, що сам ледве знає: тече він чи не тече?

Таки тече.

Бо є на світі за задумом я, і є далі за течією Меджибіж.

Той єдиний можливий на цілому світі Меджибіж, у чийому імені лежать бджоли і мед, водяться жаби і захлинаються власними іменами Буг та Бужок.

Тутешніх дітей це ніколи не здивує, бо скільки разів я і сама засинала, згадуючи із певністю, загадуючи собі: аби, аби лишень мені вдруге на землі збудувати таку фортецю між річкою і річкою, аби такі самі мури і камені — я б тільки посміхалася, я б іменем фортеці дала Меджибіж.

Але Буг ніколи звідти не вертався. Але я на нього не сварилася. Я тільки часто ходила на Буг. І хто мені винен, якщо рано чи пізно, раз в житті я і знайшла в очеретах одного свого Моню?

Бачите, як багато в його течії людей! Все пливуть у Чорне море — тільки виловлюй і хапай їх під руки, кажи їм щось, обіцяйся, обіцяйся…

Я побачила Моню навкарачки.

Сидів спиною, лицем до води, а плечі його здригалися, бо він, видно, топив когось.

І це було тим дивніше, що кричав він абсолютно протилежне: на різні голоси викрикував єдину фразу:

— Видибай-бо, видибай!.. Видибай-бо, видибай!

Товстим відрубком гілки він штовхав під воду великого дерев’яного ідола, страшного, почорнілого.

Насправді це був не Перун. Це могла бути фігурка лісовика, що їх часто ставлять у дитячих парках. Але тільки не в моєму Комсомольському! Так, я визнаю, що часто таких лісовиків із відрізаними підлітками носами, лісовиків-сифілітиків, можна побачити у Криму і в Київській області у дитячих парках. Тільки тут такого не було!

Можливо, страшний Перун плив довго, плив із самої Півночі. Не знаю тільки, як він минув гребельку. Хіба які маленькі істоти протягли його волоком.

Моня втомився і відкинув гілку. Замислився, поклав підборіддя на коліна і сів дивитися на свого Перуна.

Той востаннє смикнувся, зрозумів, що більше ніхто його не топитиме, відплив сантиметрів п’ять і так і завис, виставляючи над водою дурне своє невідповідне здерев’яніле обличчя.

— Видибів! — прокоментував таку Перунову поведінку Моня і почав витягати ідола на берег.

Я вся аж смикнулася при думці, що ось цей хлопець торкається мокрого чужого бога.

— Чого дивися? Допоможи! Він важкий, знаєш… — закричав мені Мон.

Разом ми витягли покалічене дерев’яне одоробало на траву. То був слизький тип.

— О. Тепер туто Видубичі. — Сказав по тому мокрий Моня. — А це все, — махав руками, обертаючись навколо себе, — ботанічний сад! Бузок цвіте, фотографують…

— …а ввечері правлять літургію.

Моню здивував такий поворот видубицького сюжету. Він спинився і замовк.

— Тю, ти що, ніколи не грав в літургію? — спитала я. — Це просто. Це стаєш і виразно на всю силу читаєш священні вірші.

Тоді Моня повернувся лицем до вечірнього сонця.

— Світе тихий, — сказав Мон, — світе тихий святия слави…

— Прийшовшого, — сказала я, — пришедшого на запад сонця, видивше світло вечірнє…

Далі ми не знали.

— Світе тихий, — тихо сказав Моня.

Десь скрикнула птаха.

— Знаєш, — сказав Моня, — а я ж утік.

— Звідки? — спитала я, — з дому?

Я тоді дуже пишалася всіма своїми знайомими, котрі тікали з дому.