Ірен Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

Уявляв: ось збере вiн у себе солiдну компанiю на вечiрку в стилi раннього ренесансу або на китайське чаювання (зараз це модно!) — ну, i пiд кiнець вийде ВОНА: в кiмоно, з високою зачiскою, без жодного грама косметики на блiдому юному обличчi, звiсно — без цуцика, мовчки сяде на шовкову подушку бiля його нiг, вiзьме до рук лютню... I Федотич, дарма, що народний депутат, рота роззявить: його третя пасiя хiба що цицьками може похвалитися. А тут — лютня! I сором'язливий погляд — у пiдлогу: тихе болiтце з бiсиками. А бiсики неодмiнно мають бути! Тiльки прихованi, для одного Санi.

Або таке: пiсля сауни заваляться всi в бiльярдну (щоправда, бiльярдної у нього поки що немає, але стiл вже замовив — у велику вiтальню влiзе), там все, як належно — роги по стiнах, морди кабанячi, горизонтальнi дубовi полицi з рiзними сортами вина, вiдерця з охолодженим шампанським, освiтлення в стилi хай-тек. I — зелений стiл з трикутником, наповненим рiзнобарвними кулями для «американки», посерединi. А ще полицi — там кулi для «росiйської пiрамiди» — важчi, солiднiшi, не для «чайникiв», що пiсля сауни розважаються «пулом». Киї з iнкрустацiєю, але без наворотiв, у стриманому стилi.

Розмови, крижаний брют. Ну i, звiсно, вся увага на цей «рояль в кущах» — зелений стiл: «Партiю?». А вiн скаже: «Авжеж! Тiльки я гравець, вибачайте, нiякий. Якщо ви не проти, пане Василю, зiграє з вами моя найкраща половина». «Тобто?» — не зрозумiє Василь Мартинович, дарма, що в держобладмiнiстрацiї земельними дiлянками розпоряджається. А вiн так загадково посмiхнеться i на дверi гляне — а за ними вже ВОНА напоготовi: в чорних вузьких брючках, бiлiй сорочцi з рюшами, вся, мов тростинка чи наїзниця, на руках — тонкi довгi лайковi рукавички. Випливає з дверей — знову ж таки — скромний погляд вiд пiдлоги не вiдриває, вiї пiвщоки затiняють i каже рiвним тихим голосом:

— Снукер?

I Василя Мартиновича кондратiй хапає за одне причинне мiсце: «Це ваша дружина?!!». I Саня знизує плечима — а хто ж ще може бути? Коханок не тримаємо, не те виховання!

А тростинка в рюшах знову снукер пропонує i на Саню дивиться запитально: чи все правильно? А Саня кидає нiби мiж iншим, недбало:

— Моя дружина тiльки снукер визнає.

I бачить, як червонiють щоки пана Василя: вiн про цей снукер анi сном анi духом! Тiльки i знає, що «пул» та «американка» пiд горiлочку.

I починає його бiльярдна богиня розповiдати правила гри. I всi завмирають, хапають повiтря ротами, мов риби на пiску, адже їхнi дебелi чи довгоногi тiльки про дiамантовi бали чи ганчiрки теревенять. А тут — «брейк», «сенчурi-брейк», «перша фаза», «друга», Джо Девiс, Стiвен Хендрi.

I перший удар — тримаючи кий поза спиною.

Повний снукер! Удар пiд дих. Усiм без винятку!

Отже, у нього, Санi, все має бути вишуканим, карколомним, за вищим розрядом, щоб це всi бачили i дивувалися, як це йому вдається? А вдається просто, скромно натякне вiн: «Яке їхало — таке й здибало!». Тобто смак у нього є. I розум. I талант. Чому ж не мати при всiх цих достоїнствах — найкращого?

Мишка з Сонею випадково зустрiв у кiно. I пiдходити не збирався. Помiтив, що вони сiли за два ряди попереду. Поглянув похапцем — з ким, цiкаво, зустрiчається цей мовчун, якого за вуха не вiдтягнеш вiд книжок i пiдручникiв. А вже потiм, глянувши раз, аж доки не згасло свiтло, весь час зиркав у той бiк, спостерiгаючи, як юна супутниця товариша закидає пасмо свiтлого волосся за вушко, поправляє заколку в пухнастому волоссi або щось шепоче на вухо, повертаючись до нього витонченим профiлем. Срiбна дiвчинка! Нiби зiткана з мiсячного свiтла. Йому навiть здалося, що у неї свiтяться пальцi. I кiнчики маленьких вушок. I кожна волосинка вiдлунює тьмяним срiблом. Задихнувся. I... розлютився: чому йому дiстаються лише «мартопляски», невже вiн не гідний мати поруч iз собою ось таке мiсячне створiння? Чим вiн гiрший за Мишка?

Вирiшив це неодмiнно i негайно перевiрити. I пiшов у наступ. Одразу ж пiсля сеансу. Пiдстерiг парочку бiля виходу, зробив здивоване обличчя: «Як, ви теж дивились цей фiльм?!» — i повiв «ботанiкiв» до ресторану. Тодi вiн добре заробляв лагодженням технiки i на продажах комп'ютерiв, яких тодi було обмаль. Звiсно, вони вiдмовлялись, але Олександр пообiцяв наступного разу погуляти за їхнiй рахунок i, поскаржившись на самотнiсть, домiгся свого: компанiя опинилась у «Сушi-барi».

Потiм все було просто: вiн навчав Соню їсти паличками. Вона смiялась, дозволяла годувати себе, адже сама нiяк не могла пiдчепити рибнi рулетики, не знала, як вмочати їх в соус — i взагалi багато чого не знала. Наприклад, як влаштовано Iнтернет, i вiн увесь вечiр був на конi, розповiдаючи тонкощi побудови iнформацiйного простору. Михайло лише сопiв, соплi жував, «ботанiк». А Сашко то про Австралiю, то про Iндiю. «А чи знаєте, Сонечко, що менi Саi Баба напророчив, коли я прочанином до Iндiї ледь не пiшки ходив?..».