Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Початок зими. І все холоне у цій кімнаті, як і в мене всередині. Я живу недалеко за містом, відпрацьовую офіціанткою, а весь натовп сискарів Тоцького шукає мене. Потім облишає. У Тоцького справи пішли донизу. А Одноока Мама навіть і не переймалася такими дурницями, як моя персона. Мене задовольняє крихітна кімнатка, більш-менш така собі платня. Залицяльників у мене досить, але я люблю спати сама. До мене часто приїздить Ростислав. Приносить свіжих пиріжків. І говорить, слава Тобі, не про діда та бабу, а про його шлях до прозріння. Про якість астрали і таке інше. Головне, з продірявленого ватмана, як Штірліц, переписує на крихітні клаптики паперу незрозумілі карлючки. Я запитую:

— А справді може настати кінець усього?

— Сплавді, — відповідає він.

— Ну, великого нещастя з того не трапиться, — говорю.

— Не тлапиться, — картавить Ростислав. Лягає, накривається військовою шинеллю, перештопаною, перешитою, без погонів, і засина. Він тільки уві сні сміється. Він не пускає соплі.

Ця зима для мене затишна, як ніколи, я повертаюся до столиці. Мені треба знайти Однооку Маму. Чому нас тягне до в'язниці, що рве в жилах кров? Нездійсненність ілюзій, що світ таки знову буде нормальним? А хто його бачив нормальним? Може, Ростислав, може, ще хто-небудь? Я не бачила. І не хочу говорити. І не важливо, де ті міста. І де ті місця, де все нормально. Для мене нормальний Ростислав, Тоцький божевільний, а Одноока Мама найнещадніше і найнещасніше створіння, яке невдовзі поглине ця оксамитова пучина. Я стискаю сотовий і німію перед тією безоднею. Одноока Мама відповідає відразу. Це для мене подив, а для неї: скільки таких шалашовок тікає, а потім повертається.

— Ти де, мала? — запитує.

— На Саксаганського.

— Знову тягне у нагріті місця, — говорить вона, і я вперше чую в її словах нотки гумору.

— Не знаю. Швидше попрощатися, — говорю я і гадаю, що це так. Влетіло сміттям в голову. Потім мені ввижається міст, перекинутий через велетенську ріку, де не видно берегів. І ми стоїмо на тому мосту… Тряхнула головою. Хто ми?

Я попала. Як справжня ідіотка. Але мене це не бісить. Тоцький, з одвислим черевом, з астматичною віддишкою. Одноока Мама, що сидить у рожевих домашніх капцях — мій подарунок. Голуба, ось вона тебе замочить, а в тапцях буде шваркати своїми слонячими ногами, шваркати самотня по цьому світу, де тебе і пороху не віднайдуть.

— Ти повернулася, моя красуне, — пищить Тоцький, одвішує мені ляпаса. Кров з носа на білу сорочку, зараз з ним приключиться істерика.

Одноока Мама сидить у звичній позі, з розвернутим стільцем, тільки сьогодні не в шкіряних штанях, а в буденному халаті, розставивши широко ноги. Звісно, без білизни. Вона вичікуюче мовчить, а мені треба вибирати. Тоцький блює від моєї крові.

— Погань, — говорить Одноока Мама. — Якщо ти не можеш жити без неї, то на якого хєра б'єш?

— Резонно, — пищить у відповідь Тоцький.

— Піди трохи охолонь, а я побалакаю з красунею, — говорить вона.

Тоцький повзе до виходу, де його підхоплюють під лікті Костя і Боря. Боря і Костя. А у мене в довбешці, що гуде, як високовольтний стовп: Альфа й Омега. Засопливлена пика Ростислава.

Насправді з Алексом ми познайомилися трохи інакше. А можливо, воно так і було, гадаю, що він має рацію. Бо мені видається, що знала його все життя. Запах шкіри, нехитрі звички, лукавинка в тріснутих несосвітенним болем очах. Я знову повертаюся до Тоцького й Одноокої Мами. Без них нічого не було б. Якби не було нас, то не існувало б і Тоцького, і Одноокої Мами. І всієї тієї погані, що лазить на екрані життя восковими фігурами. Так, я роблюся частиною Алекса і починаю думати, як він.

Одноока Мама наказала мені повернутися до Тоцького. Ми сидимо на кухні і мирно сьорбаємо чай. Як дві подруги.

— Ти повернешся до Тоцького, але тільки для приманки, — Одноока Мама грубо викладає план. — Я можу обійтися і без тебе, але саме проблема в тобі. Пам'ятаєш той циганський общак. Він дійсно існує. Ні, тобі не треба випитувати, де він. Я все знала давно. Чому рячишся на мене, мов колгоспна дурочка? Це твій посаг… Твоя перепустка в інше життя…

— К-х-м, — кашляю.

— Ніколи не запитуй, чому робиться так чи інакше. На все є відповідь. А на відповідь тисячі запитань. Дурнувате покоління, — вона куйовдить мені голову, як я Ростиславу.

— Решту я зроблю сама. А ти довершиш діло до кінця. Забереш посаг, милого і вшиєшся під три чорти. Тільки не тягни з ним сюсі-масюсі. Тоцький не такий, як той Тоцький, а ватага патлатих житомирських циган мчить на космічній швидкості до столиці. Золото, камінчики він ховав з Фармагеєм у картриджах…