Олесь Ульяненко - Квiти Содому

— Наступного разу не попадайся! — кричить один мент.

— А наступного не буде, — Мама витягує пістолет і глушить усіх трьох.

— Аби мовчав, то лишився б жити, — констатує один з Маминих людей і вантажить їх на брезентині до багажника.

На мосту вони скидають трупи у воду. Все, пригоди у хлопців закінчилися. Мої тільки розпочинаються.

— Коли він приїжджає? — запитує Мама.

— Не знаю, Ma.

— Ясно, — говорить вона і завертає в місто. Звична панорама багатоповерхівок із синім смогом заспокоює мене.

Дійсно, проходить місяць, і заявився Ростислав. Забрьоханий, блідий, нечесаний, з веселим, навдивовижу, поглядом. Зараз він почне свій звичний ритуал обходження: спочатку привітає бабу, потім діда, можливо, зайде до мене. Як завжди я втикаю в телевізор, не відповідаю на дзвоники своїх колег. Мене женуть до школи дід з бабою. Іноді я туди заходжу. Решта нікого і нічого не цікавить. Що вони там говорять. Що лепечуть. Я знаю більше за них. Це точно. Може, менше Ростислава. Ростислав розумний. Дід кашляє і хрипить. Скоро віддасть кінці. У нього навіть не вистачає сили лаятися. Баба лізе до свого Ростика з пампушками, глизявими, як і вона сама. Я лежу на животі, задерши ноги, вимахуючи, гризу яблуко і втикаю в телевізор, коли він приходить.

— Привіт, — я вітаюся першою. — Тільки не починай з великого горя.

Він ображено мовчить, але очі його продовжують світитися. Проїхали, значить.

— Сідай, Ростику. Гризи яблука, — я ляпаю долонею біля себе. Він присідає на краєчку. Знову мовчить. Я гризу яблуко і бачу на екрані Лолу…

— Піднялася баба, — говорю я.

— Чому ти так говолис? — гундосить Ростислав.

— Як так? — передразнюю його.

Ростислав сопе носом.

— Я хочу дещо тобі показати. Ходім зі мною.

— Ні, — відповідаю, навчена гірким досвідом з придурками, — неси сюди.

Ростислав ковзає поглядом по моїй голій спині.

— Залаз, — скромно говорить він.

За півгодини він заявляється з книгою і ватманом. Я сідаю, схрестивши ноги по-турецькому, вибиваю з пачки сигарету, підсмалюю. Він осудливо дивиться на мене, говорить:

— Клаще не тлеба.

— Чого і що не треба, Ростиславе? Що ти тут мені мізки париш!

Він підсідає без дозволу до мене, я чую, як у нього вібрують ніздрі, вдихаючи жіночий запах.

— Це сьома книга Мойсея, яку мені плислали з Амелики.

— А є така?

— Є.

— Тоді давай, чеши, пацан, далі, — затягуючись говорю, а сама думаю: аби дала йому, то, напевне, в його мізках і його макітрі взагалі коротнуло б, і він би, гляди, не збивав шпигунів з дахів цеглинняччям, а зробився б, хоча б у найгіршому разі, генералом де Голлем, а ні, так задрипаним філософом. А його, бідака, дивись куди понесло. Ану ша, подруга, далеко зайшла. Чому ти вріпила в голову, що клепки у нього з-за тебе повибивало? Просто подобаюся йому, а клепки полетіли у нього давно.

Ми надто мало живемо у цьому світі, щоб до кінця зрозуміти його, але досить для того, щоб він тобі остогид. Днями, не відповідаючи на телефонні дзвінки Тоцького, я ходила і заглядала в обличчя людей, що потоками виливалися з дірок своїх сховищ. У них на обличчях просвічувався осяйний кінець. Смерть не може бути нещасливою. Від одного лиха до іншого — ось що наше паскудне життя. У Ростика течуть сльози, і холодний вітер обдимає його зсутулену постать. Початок осені. Початок суму і радості, бо тепло скоро поглине холодна крига. На вулицях свято. Свято кипить. Потоки людей, потоки води, потоки селю — скоро все перемішається, і тут нічого не лишиться, навіть дохлої риби. Що зі мною трапиться після цього останнього карнавалу, влаштованого невідомо ким, нами, Богом чи вічною його карикатурою, мене не обходить. Як не обходить Алекса, як не обходить Ростислава, що стоїть на греблі, підставляючи під вітер сльозаві очі. Якщо ці не можуть жити, то хто тоді повинен… Альфа і Омега. Так сказав Ростислав. Початок і кінець. Я з собою нічого не візьму з цього світу. Нічого. Сонце буде сходити над мертвими водами, а я, слава Тобі, нічого вже не бачитиму. Ми надто мало живемо, але встигаємо прив'язатися до вигаданого і до неіснуючого, що хворобою засіло в наших підкірках, і вибити ту почвару неможливо. Але все життя, моє коротке життя, не зачепилося корінням за цей яскравий дивовижний світ. Так, я покидаю його, майже нічого не знаючи, сліпим дитям покидаю я його… На екрані якась дамочка годує свого песика, потім Хрущов, Кеннеді, обдовбаний араб стріляє з вежі по натовпу, чорні квартали задихаються в ще чорнішому диму… Ще там, у чорта, що… міста падають, як доміно… Клац… Ще якась тягомотина… Та-а-к, у цього життя, нашого життя, гадаю, оптимістичніший кінець, ніж у тих, хто лишився на екрані, поза…