Олесь Ульяненко: Квiти Содому

Макс випнув губу, сплюнув через неї, подивився на гурт дівчат у яскравих курточках, що пускали кольорові кульки, сипали серпантином.

— Лу, а шо, скоро Новий рік? Да?

— Ну да.

Парочка запихала останню ступню. Запихала баба, а мужик стояв на чотирьох і ригав.

— Макс, куди поділася голова Тоцького?

— І правда, де?

— Ти її забув, Макс.

Ми сіли і подивилися у темряву. Парочка тихцем пробиралася до свого «мерседеса». Макс навів на них свою приправу.

— Е, народ, візитку, — виголосив Макс, провів демонстративно коло дулом свого шпалера, чим викликав у мене неабияку підозру, що кеглі у нього зараз вишикувалися лише у зрозумілому для нього порядку. — Піднеси сюди. Давай. Давай! Хальт! Ги-ги!

Він дивився на жінку, яка йшла до нього погойдуючись, вихиляючи неприродно стегнами. Якось Мама замочила одну таку, істеричку. Макс, з виглядом кіногероя, взяв візитівку і наказав мотати.

— Лу, вона мені не сподобалася, — сказав він.

— Так. Але ти певен, що тобі… — намагаючись надати голосу впевненості, розпочав я, бо починав боятися, коли на Макса наповзала меланхолія.

— Лу, скоро Новий рік, а у нас нема тьолок. Да? Треба було взяти ту. Ми могли б її відтрахати. По черзі, ну, або разом. Вона тиха, зовсім не кричала. — Макс засунув шпалер до кишені.

— Еге ж, Макс. Але та, на хаті Тоцького, була непритомна. І…

— Слухай, у мене дуже багато гріхів, — Макс провів рукою у повітрі, у мене похололо у шлунку.

— Еге ж…

— Я дрочив на Різдво… — Макс почухмарив груди. — І таке інше… Нам треба щось вирішувати. Давай видзвонимо оту сучку з «мерса», вона ось навіть лишила візитку, і відсвяткуємо Новий рік з нормальними бабами, а? Вона дала візитку.

— Розумієш, брат, візитка тобі може не знадобитися, — вкотре потягнув балачку я і помалу почав витягувати люгера.

— До чого це ти?

— Треба щось вирішувати, Макс.

Макс трухонув кеглями.

— До чого це ти? Невже мене замочиш?

Він подивився і нахабно роздявив гнилозубого рота. З нього смерділо тухлою рибою.

— А ти як думав, Макс, — сказав я йому, приставляючи люгер до скроні.

— Це мені за те, що я дрочив на Різдво. — І Макс розплакався, прямо у велетенські кулачила.

— Перестань, братан, усі ми так чи інакше когось випередимо на фініші, — сказав я і обійняв Макса за плечі. — Я ще не вирішив повністю.

— Да?

— Напевне ми сходимо в якийсь дуже крутий кабак, а потім вирішимо, — втішав я Макса.

— У тебе паскудний характер, — вкотре здивував мене своїми розумовими здібностями Макс. — У тебе паскудний характер! — Повторив він.

— Ні, я просто діловий чоловік. Поглянь, ми живемо серед людей. На вулицях капіталізм. Розумієш, Макс… — виправдовувався я.

Макс схлипнув, потягнувся до кишені, але я міцніше притиснув люгер до скроні. Він спокійно відвів ствол.

— Спочатку кабак, потім підемо до дівчат, — вирік він. Саме тієї миті, коли я почав пресувати Макса, до мене почало доходити, що нам кранти.

— Макс, спочатку ми віднесем Тоцького в безпечне місце, потім візьмем ту бабу, і…

— Кльово, вона мені сподобалася… У неї на попці наколка… Ти справжній брат, Лу. — І Макс уже був готовий розрюмсатися у велетенські кулаки, як моя сутність злетіла над сльотливою буденністю.

— Блін, Макс, коли це ти на сраку почав говорити попка?!

— А шо?

— Та-а-а.

Ми повільно йшли вулицями, сніг то попускався, то сипав ще більшою стіною, чвакав під ногами манною кашею, і мені дедалі робилося сумно, незатишно, я вже до самої Саксаганської і гадки не мав мочити Макса. Я метикував, куди ліпше запхнути Тоцького. Ми йшли, передаючи ящик один одному ледь не кожні двадцять метрів. З ящика таки прямо сюрчала кров, уже вигасла, подібна на потухаюче полум'я. Штани у Макса вимокли, але він не звертав уваги, якось дивно згорбившись, ворушачи квадратною щелепою, а чорні п'явки злиплого волосся падали на очі, що скляною радістю дивилися на сніг. Там, де Горького перетинала Саксаганська, тягнучи голими нервами трамвайні колії, ми зупинилися. Але як тільки зупинилися, мені відразу нестерпно захотілося здихатися Макса разом з Тоцьким. Нічого не кажучи, я підхопив ящик і потягнув у чорну арку двору, віднайшов контейнер і висипав усе туди. В ларку я купив кілька пляшок запальної суміші, вилив і підпалив. Вогонь хижо визвірився в потемки, і я кілька хвилин, якщо не більше, грівся під його бурштиновим промінням. Коли повернувся, то побачив зсутулену постать Макса, що самотньо сидів на паркані. Мене знову охопив сум. І я чомусь подумав про ту дівку, що лишилася на квартирі Тоцького, і що вона, напевне, мертва або лишиться довіку дебілкою після Максових зуботичин. Нехотя я побрів до нього. І сказав: