Олесь Ульяненко: Квiти Содому

— Класна баба, да? — вирік Макс. І я вже почав підозрювати масінький бунт. З ним це раз на десять років трапляється. Кеглі починають працювати неправдоподібно швидко.

— Я не люблю таких, — сказав я. — Вона худа. Хіба що срака… Як у моделі…

Макс ще раз оббіг навколо тіла.

— Шо з нею робити?…

Я витягнув мобілку, але не вмикав, а продовжував дивитися на жінку. Цікаво, подумалося, як вона виглядає в очах собаки, як за нею спостерігає риба, і, взагалі, що відчувають трухняві лахудри, коли бачать її задницю.

— Лу, — знову забекав Макс. — Лу, ти трахав у жопу бабу?

— Угу… — Я ще дивився то на її зад, то на мобілку, а Макс відступив до робочого місця і потягнув до себе потрухи Тоцького.

— Я придумав, — видав Макс пророчим голосом.

— Ну і…

— Я трахну її в очко.

— Ти ідіот.

— Не називай мене ідіотом. Ти трахав бабу в очко, а я ні. І не називай мене ідіотом… Ідіотом… А то, то, то…

— Що так, а? — піддрочив я його.

Макс присів і втупився у її задницю.

— Згрібай, сучара, ковбасу цього виблядка і неси до ванної! — почав заводитися я.

Але Макс уже оглух і онімів, і став навкарачки, і задирав уже бабі плаття.

— Бля. Ти тільки поглянь… На ці ноги… Як у броллєра… Ти колись бачив таке… — Очі у Макса ворушилися як у скаженого бика. — Ух ти! Чорт… Ох!

Цей гунявий уже залазив на неї.

— От же… От же… Не пролазе… Очко як у целки…

Він встав, поплював на руки і прийнявся з не меншим азартом запихати свій хєр в задницю новоспеченої подруги. Дамочка застогнала, дриґнула ногою, здається, лівою.

— О! Півшишки загнав… О! Ще, манюся… Розслабся… О!

Дамочка прийшла в себе і запручалася. Макс професійно тріснув її тричі по черепку, здається, розбив, і продовжував працювати, хрюкаючи, пускаючи фонтани щасливої піни. Я набрав по мобільнику Маму. І як тільки вона озвалася, цей ублюдок кінчив, як кінь, завалився на бік, голосно бецнувши ял-дою об підлогу. Мама відповіла не відразу. Мама пирхала, і я бачив перед собою порепане обличчя, вузькі монголоїдні очі, вірніше — одне. Друге у Ma було скляним.

— Лу, ти? Що трапилося? — запитала Мама.

— У нас проблема, Ma.

На тому кінці міста, десь під Ірпенем, я почув, як голосно сьорбнуло повітря.

— Ну…

— З'явилася його подруга.

— А він?

— Він кусками в ящику.

Сьорбнуло ще раз.

— Кусками?

— Макс трахає цю…

За трубкою хрюкнуло.

— Бісів відморозок. А той червоний ящик?

— Ми ще його не знайшли.

Тут я побачив птахів, дуже багато птахів, що аж темнів горизонт і тіні зникли у місті й над ним. Ноги стали такими легкими, що не змогли витримати тягар тіла. Я сів на стілець.

— Чого мовчиш, Лу?

Я продовжував мовчати і слухати у рурку хрипіння Мами. Жінка так і лишалася лежати із задраною сукнею, а Макс уже сидів. Він сказав, дивлячись на свою ялду:

— Блін. Ух ти! Глянь, він ще стирчить.

Я облизав губи, що в одну мить пошерхли. Мама сопіла на тому кінці світу.

— Він стоїть. У-у-у! Я її ще раз трахну? — Обличчя його якось просвітліло, хитро, як у веселого дебіла, зморщилося.

Макс дав шарабана ялді і сказав:

— Може, ми заберемо її з собою?

Мама закашляла на тому кінці дроту, а знадвору зашурхотіло. Деньок сьогодні видався ще той, як затхла вода в акваріумі, коли ще не взялася жабуринням. Світло плавало у повітрі мов сміття. Несподівано закрутило зуби, пломби в зубах, пеньки. Потім я знову побачив птахів. Таких птахів я зроду не здибував. Птахи висіли в цій небесній багнюці. І я бачив замість пір'я чавунного кольору луску, бірюзові очі, метрову опаш розкиданих крил, і повітря, і туман, що обтікав крила. Хєр зна шо…

— Не знаю, — тільки й відповів я.

— Що ти лепечеш, — заверещала Мама на тому кінці. — Найдіть ящик і вшивайтеся звідти.

— А дівчина?

Ящика ми не знайшли. Пляшки з кислотою Макс переплутав з оліфою, тому бренні рештки Тоцького він, як тяжкий гріх, тягнув на горбу. Мама наказала замочити Макса. Я йшов і важко дихав у спину Максу, намагаючись зщепити дві задачі — йти, а ще думати, як замочити Макса. Надворі випав легенький сніг, сутеніло, погода нагадувала швидше осінню, аніж зимову. Було багато дівчат. Це теж заважало думати. Макс зупинився і поставив ящик на сніг.

— Не зупиняйся, ідіоте, — визвірився я.

— Ти чого! Бери і сам неси.

— А хто поставив машину за чотири квартали?!

— Хіба це багато? — Макс підкурив «галуаз».

Я задумався, підраховуючи кілометраж. Нічого не виходило. Я метикував, як почати. Нарешті зважився.