Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

— Люди, ви справді вважаєте, що мені цього бракує?

— Маріє Володимирівно, — Тарас підійшов і обійняв її за плечі. —Несамовитий ритм життя не сприяє тому, щоб знайти гідного партнера… А тут…

Світ готувався до Нового року. Власне, той світ, що був довкола неї. Хто тягнув додому ялинку чи сосну, хто в пакетах шампанське, а хто й чоловіка з корпоративної вечірки. Маруся зайшла в під’їзд і побачила, як сусід Остап Петрович заманює у ліфт зятя, наче неслухняного собаку, котрий ще не нагулявсь і не хоче йти додому. Зять ухопився руками за двері ліфта, а заходити не хоче. Ноги підгинаються, він кумедно присідає і щось незадоволено бурмоче під носа.

Маруся розгубилася, не знаючи, що їй робити — йти пішки, а чи допомогти доставити сусідові зятя на десятий поверх. Стояла ззаду, не наважуючись озватися, поки Остап Петрович зауважив її.

— Марусю, ти бачила таку оказію? Набралося на тому корпоративы, як… — обірвавши фразу, махнув рукою.

— Як хто? — перепитав Льоня.

— Я б сказав, як хто, якби не Маруся.

Зять, забажавши озирнутися на жінку, відпустив руки й завалився в ліфт. Остап Петрович затягнув Льонині ноги й вибачливо глянув на сусідку.

— Ти, Марусю, того… вибач, напевне, не помістишся… — кивнув на сидячого у ліфті зятя.

— Як не поміститься? — Льоня почав протестувати і тулитися до стінки. — Без Марусі не поїду… Стоять! Ніхто нікуди не їде! — застромив ногу між ліфтові двері, й ті вже вкотре, при спробі зачинитися, загарчали й розчахнулися.

— Ну що ти з ним будеш робити? — розпачливо глянув сусід.

— Не переймайтесь, якось помістимося.

Маруся переступила через чоловіка й притулилася в кутку. Льоня зі своєї сидячої позиції, прикриваючи навіщось око, розглядав жінку, наче вперше бачив. Здивовано кривив губи, хмикав і стенав плечима.

— Що ти, Льончику, розглядаєш мене, як екзотичного хом’ячка? Вперше побачив? Чи знизу видніше? — розсміялася жінка.

— Слухай, а ти справді чотка…

— Чотка — це як?

— А це — перший клас…

— Навіть — комплімент?

— Тесть, виходь, я буду до Марусі грязно приставать…

— Поки ти грязно пристаєш до ліфта. І з усього видно, що без нашої допомоги не відстанеш… Язиком мелеш, а ноги в дупі… — вже й зовсім розсердився на зятя сусід.

— І ваші ноги точно там само, — Льоня продовжував діставати тестя.

— Ти, Марусю, ще де бачила такого сидячого дотепника?

— Ой, Остапе Петровичу, цей варіант далеко не з гірших.

— І не з кращих… — натиснув кнопку ходу тесть.

— А що це ви мене обговорюєте? — обурився зять.

— Та кому ти треба, чудило?

— Чуєш, Марусю, як рідний тесть обзиває… Це тільки через те, що я приймак.

— Через те, що тягну тебе додому, щастя таке…

— Бо й щастя! А хто б так довго терпів вашу дочку та ще й жінку? Хіба ще ви… — зареготав.

— І чим тобі так наші жінки допекли? Їсти тобі готують, обпирають тебе, годять, як лихій болячці! А ти їх — ганити при чужій людині…

— Та яка вона чужа? Через стінку всі наші балачки чує.

— Еге ж, днями сиджу під стіною зі скляночкою біля вуха…

— Треба сидіти зі скляночкою біля рота…

— Голодній кумі пироги на умі… — помахав головою сусід. — Все, приїхали. Допоможи нам краще себе підняти.

— А ви для чого? Тягніть потихеньку… — реготнув.

— От бісова душа! — схопив спересердя зятя й поставив того під стінку, підперши плечем. — Тисни, Марусю, — кивнув на кнопку свого надвірного дзвінка.

Маруся натиснула кнопку, всміхаючись кутиками вуст. Бо таки кумедно виглядав величезний Льоня, підпертий плечем низькорослого тестя. Язик зятя теревенив без угаву, а ноги відмовляли — згиналися в колінах, і той постійно норовив присісти. Двері відчинив Сашко, син Льоні, й загукав у коридор:

— Мамо, батька притягли!

— Що батька?! — визвірився Льоня.

— Нє, мамо, батько діда притягнув і тітку Марусю! — знайшовся на слові малий і всміхнувся точно, як батько. Навіть кутик рота так само скептично опустився донизу.

— О, знову кумедія на порозі! — виглянула з дверей Ніла. — Коли ти вже смоли гарячої нап’єшся та чорти тебе вхоплять!

— Смолу, мадам, чорти в пеклі для тебе притримують. На твої габарити багато треба… А як я вип’ю, то в чому ти будеш кипіти? Я чоловік благородний, не можу свою скрипочку смоли позбавити.

Маруся залишила сусідів у коридорі досварюватись, а сама шмигнула в свої двері. Знала, що нічим не зарадить, лише зайві очі при не найкращій розмові. Діти кинулися на стук дверей.