Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

— Шанс довести вашому чоловікові… — обірвала фразу Маруся.

— Ви знаєте мого чоловіка? — якось знічено і навіть трохи злякано запитала жінка.

— Ну… — не знайшовши, що інше відповісти, миттєво продовжила: — Як ви здогадалися — знаю.

— І що ви маєте йому довести? — вороже глянула жінка. — Що я маю роман на стороні?

— Роман? — зрозуміла, в що вляпалася. — Роман, — повторила, перебігаючи поглядом із жінки на чоловіка, і щось зсередини під’юджувало продовжувати цю гру.

— То я вас запевняю — це ніякий не роман, — почала виправдовуватися Маша. — Просто випадкова зустріч давніх друзів. А ви, як і мій чоловік, усе гіперболізуєте. У вас, мила жіночко, зіпсована уява про стосунки. До речі, як вас звати? — запитала зненацька, мабуть, і сама того не очікуючи.

— Маруся.

— Ви жартуєте… — образилася Маша.

— Чому? — щиро здивувалася. — Ви можете бути Марусею, а я ні?

— Я не Маруся. І не люблю, коли він мене так називає, — вже майже образилася жінка. — Я — Маша. На крайній випадок — Марія.

— Взагалі-то, і я на крайній випадок — Марія. А зазвичай — Маруся.

— То це він через вас мене так називає?

— Він — я так розумію — чоловік?

— Хто ви? — втрутився мужчина, який, терпляче спостерігаючи за ними, не дочекався логічного закінчення жіночої перепалки.

— Я — не та, що греблі рве… — кинула жартома.

— Але й не та, що тихенько в скалі сидить… Чого вам треба?

— Пробачте, моя зупинка, — вискочила з вагона.

Стояла на пероні й не могла отямитися — що ж це щойно відбулося. Що найшло на неї? Чому влізла в чуже життя? Люди зустрілися з такими осяйними лицями, можливо, очікували на цю зустріч тиждень або й місяць… А може, й усе життя! І тут раптом вона зі своїм «здрасцє».

Усе відбулося так швидко й несподівано! Вона й зовсім не хотіла спантеличити ту парочку. Жінка сама їй все виповіла. Он як можна купитися! За якихось кілька хвилин вивідала чужу таємницю. Як кажуть: «На злодієві шапка горить». Ну, не дурень вигадав. Цікаво, що ж тепер вони робитимуть? Те, що побачення їхнє підірвалось, як мавпа на міні, — факт. Маруся піймала себе на тому, що посміхається. Який цинізм! Втрутилася в чужі стосунки, наламала дров, ще й має від того задоволення.

Через цю авантюрну пригоду проїхала свою зупинку. Сьогодні чомусь ніяк не втрапить у ціль — то не доїде, то переїде. Роззирнулася довкіл — дрібні сніжинки іскрилися на тлі вечірніх вогнів, що, наче світлячки, обліпили столичні крамниці. Холодний вітер дихав у лице морозом, отямлював розбурхану голову. З-перед очей не йшов чоловік, чий образ чітко відбився в пам’яті. Наче сфотографувала і тепер розглядала щойно зроблену світлину.

Загарчав у сумці мобільний.

— Чую, золотко моє. Що трапилося?

— Мамо, Олесь істерить. Погрожує заістерити мене, якщо я не дам йому погратися твоєю цяцькою…

— Моєю цяцькою? — здивовано запитала Маруся. Ніяк не могла втямити, що донька має на увазі. — Якою цяцькою, Яринко?

— Ну, твоєю… Тією, що в коробці на шафі…

— У коробці?.. — перепитала й почала здогадуватися, про яку цяцьку йде мова. — Ярино! Хто дозволив залазити на шафу?! І як ви туди добралися?! — перейшла на роздратований крик.

— Це О-ле-е-сь… — протягла дівчинка. — Він вніс із балкона драбину і виліз на шафу… Шукав старого глобуса.

— А глобус йому навіщо?

— Зібрався в Індію…

— Дай мені його!

— Кого, мамо?

— Глобуса! Тобто — Олеся!

— Ма-мо, — почула розпачливий голос сина.

— Слухай ти, Сінбаде! — закричала на весь перон Маруся. — Я зараз приїду — буде тобі Індія, буде тобі істерика і драбина на небо! Залиш коробку в спокої!

— Добре, мамо… Я тільки хотів…

— Я приїду — нічого не будеш хотіти!

— Мама, мамочко, — почула доньчине схвилювання. — Лесь побіг класти все на місце. Не свари його…

— Досить! — уже потеплілим голосом. Вимкнула телефон.

Стояла на пероні, пропускаючи електрички, дивилася на телефон — і посмішка повернулася на її губи. Спершу сміялася беззвучно, а потім, не втримавшись, розреготалася на весь голос. Люди озиралися. Хто й собі всміхався, дивуючись із веселої жіночки, а хто обминав її (на всякий випадок). Сіла на холодну лавку, щоби заспокоїтися. Що ти вдієш із тим хлопчиськом?! Навіть уявити не могла, що він вилізе на височезну шафу. Чому його аж туди занесло?

— Це ж треба — мою цяцьку… — мовила вголос і озирнулася, чи ніхто не зауважив, що говорить сама із собою.

Посмішка поволі сходила з обличчя. І те, що тільки-но здавалося смішним, перестало таким бути. Та вона тією цяцькою й разу не гралася. Це колеги (жартома, чи й всерйоз) їй на день народження подарували вібратор.