Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

— Ні. Я ж уперше. І до чого тут гра?

— Ну, тоді про все дізнаєтеся на зборі. Не буду навантажувати інформацією в коридорі. Чи дозволите провести вас до пункту «А»?

— Навіть проситиму про це. Бо де пункт «А», мені поки не відомо.

Зала, в якій збирались учасники семінару, була просторою, з кількома високими вікнами, заштореними ніжно-персиковими жалюзями. Сонце підсвічувало їх знадвору, і тепле світло обволікало все, що було в ній: столи, виставлені овалом, стільці навколо них, великий монітор і кілька високих вазонів із живими квітами. На столі стояли таблички з назвами організацій. Так що — місце кожного вже визначено.

Усі розсілись, і до зали зайшли кілька чоловіків. Один із них назвавсь Оттом і сказав, що є керівником даного проекту. Говорив англійською. Молоденька дівчина відразу ж перекладала українською. Маруся зрозуміла суть гри-симуляції, яку вже вчетверте шведи проводять у Кончі-Заспі для представників різних організацій із усіх регіонів, причетних до висвітлення НАТОвських питань. Вона лише два матеріали написала на цю тему, і то не може сказати, що так глибоко проаналізувала питання, аби вони когось зацікавили. Але, видно, саме їм завдячує запрошенням на цей захід.

Керівник запропонував усім по черзі відрекомендуватися, щоб поновити знайомство, хто уже знайомий, і спізнатися з новачками. Кожен вставав і називався. Маруся була приголомшена почутим. Тут усі, крім шведів, її і молодого литовця були полковниками. А до полковника Сквирської вона наче приклеїлася поглядом. Це була та сама знаменита Світлана, яку Володимир назвав справжнім полковником. Маруся як могла стримувала посмішку. Справді, не звернути увагу на її розмір, навіть їй, жінці, було неможливо. Світлана, зодягнута у в’язаний светр трав’яного кольору з неглибоким декольте, виглядала так жіночно, що уявити її в тісній полковницькій формі Маруся не могла. Невже за таку розкіш, яка зухвало погойдується під светром, полковник Сквирська й отримала високе звання? Маруся не знає, чому така думка прийшла їй до голови. Сама ж проти цих стереотипів, а тут несподівано стандартне мислення більшості заполонило і нею.

Раптом згадала, що вона в автобусі полковників (не конкретних, а взагалі) назвала солдафонами, глянула на Володю. Той непомітно спостерігав за нею, і, мабуть, вона виглядала таки кумедно, хоча й намагалася приховати здивування, бо хитрющий полковник посміхався самими очима. Маруся порухом обличчя дала зрозуміти, що просить вибачення. Той умить усе втямив і також порухом показав, що байдуже і ніхто ні на що не сердиться.

Покликали на обід, і Маруся тільки подумала, що вона не знає, де їдальня, як хтось легенько торкнувся за лікоть.

— Марусю, я пропоную свої послуги, — озвався Юрій.

— Це ж які?

— Провести вас на обід і напроситися в сусіди по столу.

— Немає заперечень, — усміхнулася жінка.

Зачувши апетитні запахи, Маруся зрозуміла, що голодна. Вона роздивилася по залі й зупинилася біля вільного столу, сервірованого на чотирьох. Поглядом запитала Юрія, чи можна його зайняти. Чоловік відставив стілець, і тільки Маруся сіла, до столу по черзі підійшли Володя з Василем і запитали дозволу про сусідство. Застільний екіпаж сформувався за хвилину.

— Якщо вже так несподівано трапилося, що всі знайомі — будемо обідати, — посміхнулася чоловікам Маруся. — Смачного.

Обідали мовчки, лише ненав’язливо поглядали одне на одного. Маруся почала пильніше придивлятися до Юрія — він їй когось нагадував. Наполегливо в пам’яті перебирала знайомих зі свого минулого. І таки зринув один образ. Жінка аж перестала їсти та пильно глянула на Юрія. Погляд, напевне, був красномовним, бо той припинив жувати й теж подивився на Марусю, очікуючи її запитання.

— Пробачте, Юро, — зрозуміла, що поглядом зупинила його трапезування. — Мені здалося, що я звідкілясь вас знаю, або ж ви на когось із моїх знайомих схожі.

— Не знаю, Марусю… Вас точно бачу вперше. Я б не забув…

— Вірю…. — і все ж продовжувала придивлятися до чоловіка.

— Точно! — гукнула голосніше, ніж зазвичай. — Ой, вибачте ради Бога. Емоції, знаєте… Юро, у вас є брат?

— Є, — здивувався той.

— А звати його Болеслав?

— Так, — ще більше здивувавсь Юра.

— Зрозуміло! Це — він! Збіг із таким рідкісним іменем бути не може, — зраділа Маруся. — А ще цей самий погляд і губи. Один в один! Вибачте, Юро, я їх добре пам’ятаю, бо цілуватися його вчила. Він, така зараза, цим користувався — просив дівчат навчити його цілуватися. Ми цей прийомчик розкусили не зразу. Але жодна не розсердилась і, головне, не пошкодувала за тим, що сталося, — розсміялася Маруся. — Ми в групі всі його називали Боликом.