Тетяна Пишнюк - Гра в королеву

Маруся тільки глянула на саквояж, як чоловік, котрий сидів навпроти, підхопив його та поставив у нішу, передбачену для багажу. Жінка, подякувавши, вмостилася зручно біля вікна. Тривала кількахвилинна мовчанка, що виникає зазвичай, коли зустрічаються люди незнайомі або ті, яким ні про що говорити. Вони й були такими. Мало того, що незнайомі, то ще й спільної теми (подумалося Марусі) у них нема. Хоча хто знає — можливо, у цьому товаристві й затаїлася якась близька душа? Маруся роззирнулася й усміхнулася до сусіда.

— Мене звати Маруся, — простягла тому руку.

— Володя, — галантно поцілував її правицю.

— Дуже приємно, — здивувалася жінка.

— А, мені як! Ви хоч уявляєте?

— Ні, — всміхнулася.

— То хоч здогадайтесь, як вони мені заздрять, — хитнув головою у бік решти.

— А може, співчувають? — примружила очі.

— Ви їх не знаєте…

— А ви, я так розумію, не вперше з ними зустрічаєтеся?

— Ми вже четверту весну збираємося на такий захід. Тож я їх усіх добре знаю.

— І що — всі три попередні рази з вами жодної жінки?

— Якщо не рахувати Світлану…

— А чому ж її не рахувати?

— Бо то радше чортиця, ніж жінка… — засміявся Володя.

— Он як? Цікаво було б глянути на таке диво! Шкода, що не випаде познайомитися.

— Думаю, що випаде…

— Так де ж вона?

— Наша Свєта їздить власною каретою.

— Попелюшка?

— Ну що ви? Справжній полковник!

— Що ж ви так про жінку?

— А це що — образа?

— Ну, не знаю… Коли б ви сказали — справжня королева… А так — полковник. Солдафон якийсь.

— Он як? Полковник — значить солдафон?

— Та, власне, я не розуміюсь у званнях… Тому вони мені всі однакові.

— А однакові — це які?

— Форма, кашкет, чоботи…

— Ну, знаєте! Це все одно, коли б я зараз сказав, що всі жінки — однакові.

— Ні! Ми різні!

— Чому ж? Ноги, язик… — замовк і по хвилині додав: — Ну, і розмір…

— А розмір — це що? — здивувалася Маруся.

— Розмір — це те, що в кожної своє. У вас доладний, — глянув на груди Марусі. — А в Світлани ще доладніший.

— Ну, — знітилася Маруся. — Без нахабства.

— Пробачте, якщо образив. Солдафонський жарт.

— А ви який стосунок маєте до них?

— До жінок чи до солдафонів? — пожартував Володя.

— До жінок точно ніякого, — кивнула на груди. — Розмір не той.

Обоє розсміялись і перевели розмову на погоду. Виявляється, не лише Маруся і шпаки нетерпляче дочікувалися весни. Її чекали й чоловіки, і це немало здивувало жінку. Думала, що вони ніколи навіть не переймаються таким.

— Чому ж? — перепитав Володя. — Ви, жінки, думаєте, що тільки ваш організм реагує на пробудження природи? Ми ще швидше відчуваємо те весняне кипіння. Наша кров починає бурлити, щойно сніг заворушиться.

— Ще у березні?

— Я знаю, що ви хочете сказати, — хитро посміхнувся Володя.

— І що ж? — теж посміхнулася.

— Що мужчини схожі на березневих котів.

— А що — ні?

— Не всі.

— Чому?

— Бо, на відміну від котів, не кожен мужчина має вуса…

— І не все то мужчина, що має вуса…

— А ви свій язичок, мабуть, щодня гострите? — шпигнув Володя.

— Життя таке, — глянула лукаво.

Автобус повернув у ліс. І неширока дорога привела до красивого старовинного будинку, що вигрівав похилий дах під променями квітневого сонця. Зупинилися біля парадного. На порозі стояли якісь люди, зрозуміло було, що очікували їхнього приїзду.

Володя вийшов і подав їй руку. Саквояж ніс ззаду чоловік, який його ставив у нішу і з яким вони ще не встигли познайомитися.

— Мене звати Маруся, — простягла руку чоловікові.

— Юрій, — відрекомендувався чітко і виструнчився.

— Пробачте, ви носитеся з моїм саквояжем… Давайте…

— Ну що ви… Як це я собі дозволю, щоб така жінка в моїй присутності несла багаж?

— Мені не вперше…

— Але не при мені. Домовилися?

— Домовилися… — сказала непевно.

— Та ви не хвилюйтеся. Тільки-но поселитеся — доставлю ваш саквояж цілим прямо в номер.

— У номер? — перепитала жінка.

— Ви сполохалися?

— Зовсім ні. Просто подумала, звідки ви дізнаєтеся, де мене шукати?

— Якби ви дозволили, я вас і в Києві знайшов би, — всміхнувся Юрій і кивнув у бік Володі. — Вас чекає ворожий перехоплювач.

— А чому ворожий? — розсміялася Маруся. — Що він вам зробив?

— О-о-о, — протягнув неоднозначно. — Він не тільки мені зробив… У нього тепер ворогів увесь автобус, — кивнув на чоловіків, які начебто й не витріщалися на жінку, але стежили зірко, як підпільники.