Артем Чех - Doc 1

Ми сіли. Прийшла директорка, хтось вигравав туш, запрошували на сцену випускників, урочисто вручали атестати, точніше, лише вкладиші з оцінками. Безпосередньо самі атестати мали видати за кілька днів, щоб ми по п’яні не розвалили школу й не повбивали вчителів, цей атестат був таким собі заручником, який мав контролювати нашу поведінку.

Заручником себе відчував і я.

— Дюш, — звернулась до мене Даша зляканим голосом, — Дю-уш, ти ж мене соромишся!

— Ні, - сухо відповів я під оплески, які лунали у честь чергового прищавого учня, що виперся на сцену.

— Дюш, я ж бачу! Чого ти такий!

— Та нічого, блядь, я не такий! Нічого! Не чіпай мене зараз. ОК? Все, відчепися і не висни на мені!

— Але ж…

— Та все, забудь!

Я був жорстоким настільки, наскільки міг собі дозволити, а дозволити я міг собі в той вечір багато.

— А я тебе люблю… — почала вона плакати.

Я це знав. Я це знав дуже добре, я це чув від усіх її подружок, чув їхні благання ні в якому разі не кидати її принаймні зараз, тому що все це замішано на якихось її психологічних травмах, які нещасна дівчинка отримала ще у дев’ятому класі. І навіть мати її підходила до мене і просила не скривдити її Дашеньку.

— Та не скривджу я вашу Дашеньку, — масляно посміхався я, не маючи на меті нічого поганого. Господи, як я міг її скривдити? Трахаємося собі тишком-нишком, а все інше… її власні проблеми.

Але тоді я був не в силах контролювати себе.

— Дюша, навіщо ти це кажеш зараз?

— Тому що… тому що… та прибери ти руки від мене, руки! — ледь не кричав я. — Зрозумій, що все, я більше не хочу тебе. Я не люблю тебе, розумієш, не люблю, я не хочу бути з тобою, і спільного у нас ніколи нічого не було, навіть під час сексу, щоб збудитися як слід, я уявляв іншу. Розумієш, іншу. Не тебе. Так що просто не чіпай мене. Сиди і чекай, поки покличуть на сцену, отримаєш свою медальку і вперед, у широку путь. Все.

— Я не знаю… — сльози текли її щоками, вони змішувалися з блискітками й звертали товстезний шар пудри у кашоподібні ковалики, а я сидів мовчки й демонстративно вдивлявся у сцену.

Вона знову спробувала торкнутися мого плеча.

— Прибери руки! — смикнувся я й ненароком, але сильно штовхнув Дашу.

Вона підвелася і, намагаючись бути непомітною, вискочила з актової зали.

«Вперед, Даша, зализуй чергову психологічну травму! — подумав я. — Це ж треба, травма, хлопчик з паралелі не поцілував, однокласник виявився негідником, використав і кинув».

Я сидів мовчки, намагався бути холодним та непробивним. «Я крига, — бубонів я собі під ніс, — я крига, я велетенський шматок льоду…» Але відчуття власного негідництва таки з’явилося, і я, нервово смикаючи пальці лівої руки, з нетерпінням чекав кінця церемонії. Черга якраз дійшла до нашого класу.

— Андрусенко! — пролунав голос директорки.

На сцену полізла хитра й диявольськи руда Аня Андрусенко.

— Арійцев.

На сцену виперся товстозадий і нахабний Юра Арійцев, який припинив тероризувати клас лише останні три місяці.

Я сидів немов у смердючому тумані з каналізаційними випаровуваннями — настільки все це було мені остогидлим. Сидів і чекав, коли приємний голос нашої старої директорки назве моє прізвище, аж раптом хтось смикнув мене за комір сорочки. Я обернувся. У проході між вікнами та кріслами стояла Маша.

Вона поманила мене головою.

— На два слова.

— Сідай сюди, — я вказав на порожнє місце, де ще хвилину тому сиділа Даша.

— А ти швидко, — сардонічно промовила Маша. — Дуже швидко. Можливо, якраз така тобі і підходить.

— А це вже не твоє діло.

Не вистачало мені тоді тільки порожнього моралізаторства. Хто кому підходить, з ким варто бути, а з ким ні, хто кого любить…

— Чуєш, це не твоє діло! — повторив я злобно.

— Не моє. Але чомусь мені дуже шкода, що у вас з Варваркою нічого не склалося.

— А мені — до сраки і Варя, і все, що не склалося, — збрехав я.

— Будеш бабушку свою найобувать.

— Послухай, Маш, не я злетів з дистанції, розумієш, не я здався, не я казав, що вікова різниця — це забобони для міщанства, не я казав, що все це фігня й не варто на тому зациклюватися. Хоча казав, звичайно, але то вже другорядне.

— Ну да… — якось скрушно погодилась вона. — Але все ще можна реабілітувати!

— Не в цьому столітті, - смутно посміхнувся я.

— Ти її любиш? Ну, цю свою дівчину, — вточнила Маша.

— Я нікого не люблю. І вона не моя дівчина.

— Ясно.

Маша почала вивчати свої сандалі. Мене охопив мандраж. Я глянув у зал. На мене з легкою формою ненависті дивився не тільки тато Даші, але і її мама.