Артем Чех - Doc 1

Це я зрозумію згодом.

— Якщо хочеш, пішли, — холодно промовив я, починаючи внутрішньо ненавидіти себе за це.

Даша глянула на мене з недовірою. Невже цей Левченко, той, який завжди уникає будь-яких спільних заходів з однокласниками, погодився піти до неї, квадратної баскетболістки?

— Ага, погодився, — буркнув я. — В тебе є чай? Вона кивнула.

— З бергамотом?

— Е-е-е… без…

— Ладно, пішли.

Велика чотирикімнатна квартира, в якій гріх не їздити на мопеді. Коридор — від кухні до туалету — добра стометрівка. І ця квартира — оплот міщанства та несмаку, з піщаними картинками, дерев’яними квітами у глиняних глечиках, з пережиточною стінкою у вітальні та восьмитомником Спілейна на поличці, що над баром.

— А це моя кімната.

— Ого, — не зміг стриматися я.

Посеред столу стояв комп’ютер.

— Ага, — не без гордості промовила Даша, — а сідюк — RW.

Це вже було взагалі на грані фантастики.

Батько її був прикордонником, до того ж в досить серйозному чині. Це все пояснювало.

Завжди почував себе незатишно у нових оселях. От і зараз я сидів на самому краєчку дивана, піджавши пальці ніг і з острахом оглядав кімнату.

М-да… Жлобство, жлобство.

Цікаво, чи є у цієї Даші бодай якийсь смак і чи не пояснює інтер’єр її кімнати смак батьків?

— А де вони? — запитав я.

— Хто? — ясна річ, не зрозуміла Даша.

— Батьки…

Колись давно я бачив її маму, але тепер мені стало більш ніж цікаво поглянути на неї ще раз. Наскільки я пам’ятаю, була вона досить приязною й по-сільськи добродушною жіночкою.

— На дачі, - між іншим відповіла Даша.

— Класика, — буркнув я.

— Що? — не зрозуміла Даша.

— Класно в тебе, кажу.

Вона вже встигла перевдягнутися у плюшевий спортивний костюм — теж небачена розкіш на ті часи — й заходилася мені щось показувати, супроводжуючи все те скупими фразами по типу «чьоткая фігня» або «а ета самоє мені папка привіз».

В ці хвилини вона мала образ дивакуватої та катастрофічно інфантильної акселератки. Даші було вже сімнадцять, але її кокетлива поведінка звужувала її розум років на п’ять. Я почав нервувати. Чого їй від мене потрібно? З іншого боку, чого мені потрібно від неї? Адже не заради алгебри я сюди прийшов. Це ми обидва добре усвідомлювали.

А ще мені хотілося чаю. Не так я хотів саме чаю, як самого його факту, адже поява чашки чаю в мої руках хоч якось би виправдала мій прихід до цієї багатої та безнадійно позбавленої елементарного смаку квартири.

Я нервував.

Даша ж намагалася мене хоч якось розважити. Пройшло вже хвилин десять, але чаю я так і не побачив. Раптом вона наблизилась до мене майже впритул і промовила, трохи червоніючи:

— Заплющ очі.

Нічого доброго це не передвіщало.

— Це обов’язково? — схвильовано запитав я.

— Ну заплющ. Не сци.

Я знехотя погодився й заплющив очі, чекаючи чогось невідомого, але явно провокаційного. Пролунали шершаві звуки, якесь шарудіння. Однозначно, щось відбувалося.

— Дивись, — урочисто наказала вона.

Тепер же навпаки, не хотілося повертатися до світла, адже те, що я міг побачити, могло зумовити неочікувані події, а з ними і наслідки.

Я відкрив очі й зрозумів, що з світлом щось сталося. Жалюзі були опущені, крізь тонкі щілини між вікном та жалюзі просочувалося хоч якесь підтвердження того, що на вулиці день. Переді мною стояла Даша. Великі й округлі груди змусили мене забути про її, Дашину, квадратність. Ну, хіба обличчя трохи. Воно ж, до речі, попри всю свою дитячість, набуло млосних і хитливих рис. Тіло її було напрочуд шикарним. Що збивало з пантелику — так це те, що сама Даша була просто великою. Це змусило мене відчути свою фізичну незначущість у порівнянні з нею.

Даша, без зайвих слів й недоречних фраз підійшла, сіла мені на коліна і почала цілувати…

*

Мене тягнуло у різні боки, я ніяк не міг сконцентруватися й вирівнятися. Щось важке осідало в моїй голові. Здається, це був перший раз у моєму житті, коли я напився. Я завжди був зациклений на думці, що алкоголь — це смерть і прірва, він робить з людей некерованих та безвідповідальних. В цьому плані я був морально законсервованим. Вся ця буденність, яка складалася виключно з алкоголю та інших не зовсім сумісних зі здоровим способом життя розваг в мені була більш ніж неприємна, і слово «інтелігент» — саме «інтелігент» — йшло врозріз із поняттям алкоголізму та п’янства. П’янство — хамство. А інтелігент та хам — поняття взаємовиключні.

А тоді я, зраджуючи свої, здавалося б, усталені принципи, нісся вечірніми вулицями Києва, збивав перехожих, отримував стусани від нарваних, укурених та таких самих налиганих, як і я.