Наталка Сняданко - Амаркорд (Збірка)

Наступного дня на першій сторінці КРІСа-2 з’явилася велика стаття про свободу слова в Україні й утиски журналістів з великою фотографією пана Фіалка в наручниках, який виглядав при цьому настільки ж неприродно, як боксер за комп’ютером, штангіст за вишиванням чи міністр оборони на джазовому концерті.

Сніжані вдалося з’ясувати, що тепер пана Фіалка вважають одним із основних підозрюваних у справі зникнення містера Арнольда.

Біля дверей під’їзду на мене чекав Михайло:

— Ти нічого не хочеш мені розповісти? — запитав він замість привітання.

— А мала би?

— Знаєш, що панові Фіалку підкинули до поштової скриньки записку, у якій Арнольд Гомосапієнс призначав йому зустріч біля руїн замку?

— Знаю.

— Звідки?

— Сніжана сказала.

— Усім чи тільки тобі?

— Не знаю.

— І що саме вона сказала?

— Містер Арнольд просив пана Фіалка про зустріч біля замку о 20.00.

— Це він так сказав на допиті. А я був присутній під час обшуку, знайшов і заховав саму записку.

— Заховав?

— А що б ти зробила на моєму місці? Там було написано, що о 20.00 Горислава Галичанко зустрічається з містером Арнольдом біля замку. І пан Фіалко може в цьому пересвідчитися. Але він запізнився і не встиг, тому вирішив не кидати на тебе підозру.

Це було вже занадто. Я не витримала і розревілася.

Одного дня чоловік Сніжани Терпужко, вихователь дитячого садка Микола Вислобока (Сніжана після одруження зберегла дівоче прізвище), подзвонив до редакції і сказав, що вона п’ятий день не з’являється вдома. Досі він думав, що дружина займається одним зі своїх сенсаційних розслідувань, їй часом траплялося зникнути з дому на ніч, максимум — на дві. Те саме думали і в редакції, коли Сніжана не з’явилася на роботу протягом кількох днів, але тепер усім стало ясно: з нею мусило щось трапитися. Навіть якби розслідування було вкрай конфіденційним, за такий проміжок часу Сніжана обов’язково вже далася б чути. Михайло очолив комісію, яка займалася розшуком.

У редакції розпочався «неймовірний рейвах», усі інші міські та деякі республіканські газети почали обривати нам телефони, намагаючись довідатися про долю Сніжани. Відразу ж виникло шість різних версій її зникнення, яке багато хто вже вважав загибеллю. Три з цих версій були політичними, решта — кримінальними, причому в усіх Сніжана була невинною жертвою, яка постраждала за справедливість.

На першій сторінці нашої газети щодня писалося про те, як розвиваються події. Точніше, щодня на першій сторінці нашої газети хтось із високопосадових осіб коментував факт зникнення, бо події поки що не розвивалися. Додому я поверталася дуже пізно, як і всі співробітники редакції. Ми просиджували цілі вечори на телефоні, намагаючись з’ясувати хоча б щось. Протягом двох перших тижнів із дня розповсюдження сенсаційної новини наша газета завдяки Сніжані удвічі збільшила наклад.

— Можна з вами поговорити? — запитала я у пана Фіалка після чергової наради.

— Хіба недовго, дуже багато роботи.

— Я хотіла подякувати, — спромоглась я після тривалої паузи, під час якої пан Фіалко кинув на мене кілька запитально-нетерплячих поглядів.

— За що?

— За записку.

— За яку записку?

— Мені сказали, що у записці, яку вам підкинули, було написано, що о 20.00 ми з містером Арнольдом Гомосапієнсом повинні зустрітися біля замку.

— Хто вам таке сказав?

— Це не має значення.

— Це має значення, бо в записці, яку мені підкинули, було написано те, що я сказав слідчому. Я справді мав під’їхати до замку, але запізнився. Не знаю, хто саме мав мене там чекати, але про вас мова не йшла. Ви переконані, що людині, яка вам таке розповіла, варто довіряти?

Якраз у цьому я була переконана найменше. Отже, хтось із них обох вирішив вести зі мною нечесну гру. Пан Фіалко чи Михайло?

Ми з Агатангелом мерзнемо. Посеред зими у нашому будинку раптом вимкнули опалення і вмикати наразі не збираються. Що саме там сталося, до кінця невідомо. Щовечора, коли я повертаюся додому, перед будинком збираються сусіди з ліхтариками і голосно сваряться. З їхніх сварок важко зрозуміти деталі, але суть виглядає приблизно так. Наш будинок належить якомусь відомству. Якому саме, незрозуміло, бо спочатку він належав одному, а тепер мав би належати іншому. Поки не надійшов час капітального ремонту, це було байдуже обом відомствам. Вони по черзі вигідно здавали порожні приміщення на першому поверсі під офіси і магазини, адже ми живемо в самому центрі міста. На першому поверсі нашого будинку відкривалося вже п’ять різних установ, але всі чомусь дуже швидко закривалися.