Наталка Сняданко - Амаркорд (Збірка)

— Бляха, штани горблять — піздєц, — сказала дівчина у штанах.

— А ти куда, так при парадє? — поцікавилася та, що у спідничці.

— Та їду на стрєлку, бля, добазарились з мужиками. Хочеш, їдем з нами, купим бухла, і в ліс, на шашлики.

— А вечером? — запитала та, що у спідниці. Вона, мабуть, не дуже уявляла похід до лісу на таких високих шпильках, вузькій та екстремально короткій спідниці ніжно-рожевого кольору.

— На діскатєку, ясне дєло. Ти прікінь, мужичок такий красівий, в три рази лучше, ніж Вася з Бібрки.

— Такого не буває, — здивувалась дівчина у спідниці, нервово потираючи ногу об ногу.

— Я базарю, — присяглася та, що у штанях. — Прікінь, одівається тільки в матьорих бутіках, ключі від машини, дві квартіри. Квартіру снімає чисто для свого удовольствія. Живе з паханами, но як має філки, то знімає. Прікідуєш? Такий красівий, я про такого всєгда мєчтала, — вона замовкла, мабуть замріявшись.

— А внєшность? — зацікавилася її подруга.

— Личко дєтське таке, без одного прищика, гладеньке, глаза голубі, русий. Я на русих всєгда западаю. І тут я з ним можу сідєть за століком і абщаться, представляєш, яке щастя. Пацан, про якого тільки мєчтала. Ми з ним прагулюємся, прікінь, по центру, а він «тут матьорий бутік, і там матьорий, мама йому — ти вже десять джинсових сорочок купив. А він — мені так нравиться». Душиться тільки від Дольче енд Габано.

— Прікол! — не витримала та, що у спідниці.

— Да, точно. Целується так жестоко. Своїми влажними губами. Я знаю, це правєрка була, я прозрєвала. А вони вєрняк сказали, що у серпні їдемо всі на море, якщо не захаримся до серпня. Хочеш, ідем з нами, може, і тобі хто понравиться, нам якраз одної дєвахи бракує. Но з ними треба культурно. Тому не п’ємо, хіба 50 грам, і то скажемо, шо кромє вина нічого. Про подружок, шо сидять, не розказувати, зразу не давати. Но і далі так само культурно. А то він казав, прікінь, про якусь, шо на другий раз дала, то він її і бросив. А Вася, той мій із влажними губами, шустрий такий, казав, шо він філки заробляв ше до того, як в інститут пішов. Вони з нього прікалувалися, шо він даже Пушкіна потому не читав і всьо такоє.

— А яка діскатєка вечером? — перейшла до конкретики дівчина у спідниці.

— Атпадна. Там тільки модна руска музика. Такий клас! Все, шо ми любим. «Хай-фай» крутили пять раз, «Прітяженья больше нєт» — три рази, Власову — тоже три. Прікол? Представляєш, а тут штани горблять. Не знаю, шо дєлать, хоть додому вертайся. Піздєц!

Я не знаю, чим закінчилася ця історія для дівчинки у короткій рожевій спідничці, бо змушена була вийти на своїй зупинці. Але відтоді я заповажала дівчаток у нашому рекламному відділі, які, попри схожу зовнішність, усе ж таки у більшості своїй не любили ні Власову, ні «Прітяженья больше нєт». І штани у них переважно не горблять.

Пан Незабудко і пан Фіалко суворо стежать за тим, щоб робочий день у редакції починався о 10.00. Фіксованої години закінчення праці не існує. Часом номер вдається здати о 22.00, 23.00, опівночі або й затриматися до ранку. Але незалежно ні від чого, щодня о 10-й відбувається редакційна нарада, яку проводить пан Незабудко.

— Значить, така хуйня, рєбята, — вітається з підлеглими наш головний редактор. Пан Незабудко працював головним редактором першого в Україні й колись неймовірно популярного незалежного тижневика КРОС, і тепер його запросили працювати в КРІС-2 зі Львова, де він встиг «зробити собі ім’я».

— Хуйня, рєбята, така, шо це вам не фішка. Врем’я газєту робити, і то щоденну.

Пан Незабудко — етнічний тигиринець, закінчив факультет кераміки при Академії мистецтв у Кракові, колишній випускник професійно-технічного училища № 13 (диплом писав у мого батька), чудово володіє літературною українською, польською, англійською, німецькою та французькою мовами, захистив кандидатську дисертацію з історії середньовічного малярства й кілька років навчався у приватній паризькій школі психоаналізу. У журналістиці опинився несподівано для себе у часи тотального безробіття та інфляції. Дотримується принципів «старих кадрів», тобто поділяє журналістику на ідейну та продажну. Як у неформальних, так і у впливових колах його вважають гуру ідейної журналістики, присутність у якомусь проекті пана Незабудка є свідченням того, що це престижний та іміджевий проект, а не «відмивання бабок». У зв’язку із цим пан Незабудко ніде не затримується надовго, адже рано чи пізно всі престижні та іміджеві проекти починають працювати на політичні інтереси. Те, що він затримався у КРІСі-2, доброзичливці вважають свідченням елітарності проекту і того, що «власник не скурвився». Недоброзичливці ж переконані, що «розкрученість» пана Незабудка давно вже стала міфом, і зараз у столиці минула мода на чесних та неупереджених журналістів, кар’єру роблять початківці, які готові на все задля грошей. Тому пан Незабудко просто не має куди піти з КРІСа-2, навіть якщо там не платять. Хто з них насправді має рацію, знає лише сам пан Незабудко.