Наталка Сняданко - Амаркорд (Збірка)

Символіка чотирнадцяти червоних хвостів і одного жовто-блакитного в зачісці Теобальда дуже подобається йому самому, а також моїм співробітникам із редакції. Чи викликає вона таке ж захоплення і розуміння в колі німецьких друзів Теобальда, я не знаю.

Але найбільше у зовнішності Теобальда вражає навіть не його екстравагантна манера вбиратися, а дивовижна форма зморщок на чолі. Точніше, не форма, а напрямок. Лінії, які перетинають чоло кожної людини паралельно до брів, у Теобальда розташовані перпендикулярно. Якби Теобальд носив зачіску із гривкою, цього могло б бути не видно, але чоло його відкрите, і така незвична риса обличчя відразу ж впадає в очі і врізається в пам’ять. Я не знаю, про що це мало би свідчити згідно з Теобальдовою концепцією, за якою всі риси зовнішності людини щось символізують, але мені чомусь стає моторошно при погляді на ці лінії, які зморщуються, коли Теобальд піднімає брови, і починають нагадувати акуратні стовпчики цифр із підручника математики.

Як кожна творча особистість, Теобальд прагне самореалізації. І наукової кар’єри йому для цього недостатньо. Окрім мистецтвознавчих, Теобальд має ще два різновиди творчих амбіцій — поетичні та музичні. Кілька збірок поезії, видані власним коштом (а точніше, коштом батька) у Німеччині, не принесли йому слави. Більше того, єдина рецензія, яка з’явилася на його поезію, була далеко не схвальна. «Синдром стерильності, який проглядається у кожному третьому рядку, вдало доповнений у віршах шанованого професорського синочка синдромом едиповим, а також усіма стандартними неврозами та фобіями, що їх психоаналітики охоче знаходять у своїх платоспроможних пацієнтів за їхні ж гроші. Як показує досвід, подібні захворювання лікуються тільки повним банкрутством на користь лікарів, але на дітях геніїв природа робить відомо що», — такими і подібними висновками рецензент, що сховався під псевдонімом Зіґмунд Юнґ, намагався вбити в Теобальді віру в себе як у поета. Але уважно прочитавши текст рецензії, Теобальд зауважив, що жоден із закидів критика не підтверджений цитатою з текстів рецензованої збірки. Більше того, не вказувалося навіть, якої саме збірки стосується ця рецензія. Зате текст її ряснів цитатами із Ролана Барта, Жиля Дельоза, Ніколая Бахтіна, Умберто Еко, Мішеля Фуко та інших авторів, що їх цитування у деяких текстах зустрічається не менш часто, ніж цитати з класиків марксизму-ленінізму в текстах іншого характеру. На думку Теобальда, таке цитування зовсім не кидає тіні на авторів, яких цитують, а лише свідчить, що автор рецензії мав на меті не так проаналізувати чиїсь тексти, як продемонструвати власну ерудицію. Таких псевдокритиків Теобальд знав чимало, як за їхніми текстами, так і особисто, тому не надто перейнявся рецензією і прийшов до висновку, що автор просто заздрить Полуботкові-Свищенку-старшому. Крім того, він погоджувався із Джуліаном Барнсом і не любив критиків не лише за те, що серед них багато нереалізованих письменників, а й за те, що серед них багато нереалізованих критиків.

За час перебування в Тигирині Теобальд власним коштом видав збірку віршів в українських перекладах. Зі 100 примірників накладу за рік продалися 2 (один із них купила я, другий — Евеліна). Але Теобальд задоволений і цим, бо згоден із Густавом Клімтом у тому, що подобатися багатьом шкідливо.

Реалізуючи свої творчі амбіції в музиці, Теобальд зібрав групу під назвою Terraіncognіta, разом з якою намагається створити новий напрямок сучасного джазу. Хоча Теобальд і сумнівається, що написані ним музичні композиції можна з певністю віднести до жанру джазової музики, але те, що вони не вписуються в рамки жодних інших музичних напрямків, він знає точно, а все, що не вписується у жанрові рамки інших музичних напрямків, традиційно відносять до джазу. Мелодії Теобальда базуються на мелодіях пакистанського та українського фольклору, малознаного навіть серед представників пакистанської та української націй і суттєво видозміненого композитором. Єдине, що я можу сказати про цю музику як нефахівець, позбавлений музичного слуху, це те, що вона дуже сумна. Вже після другої композиції (а всі вони досить довгі і тривають не менше сорока хвилин) у мене з’являється відчуття неймовірного розпачу, і я майже готова негайно скоїти самогубство, подібного відчуття, на щастя, не з’являється у мене в жодних інших ситуаціях. Мені відразу ж пригадується щось дуже сумне і навіть трагічне з періоду власного дитинства, і навіть якщо раніше цей спогад не викликав у мене таких сильних емоцій, під впливом музики Теобальда все міняється. Наприклад, я починаю гірко ридати, пригадавши, як не хотіла сідати на горщик, а мене примушували, чим спровокували глибоку травму психіки, ридання швидко переходять в істерику, і хоча я усвідомлюю неадекватність своєї реакції, нічого не можу з собою вдіяти, мені стає себе так шкода, що я просто змушена вийти геть із приміщення, де відбувається концерт. Щойно я перестаю чути звуки цієї музики, мені стає легше, і незабаром я забуваю про свою дитячу травму. Мені незручно перед Теобальдом за те, що я не змогла досидіти до кінця на жодному з його концертів, незручно й пояснювати причини, через які я щоразу в сльозах вибігаю із залу. Я не раз намагалася боротися із впливом цієї музики, але вона сильніша за мене, і після кількох концертів я здалася. Аби не потрапляти щоразу в незручну ситуацію, я вигадую правдоподібну причину заздалегідь, і виглядає це досить переконливо, адже моя робота в редакції часто затягується допізна. На щастя, Теобальд переконаний, що справжній митець не мусить пристосовуватися до смаків публіки. Тому не ображається на мене, як і на інших слухачів, яких, за Теобальдовими розповідями, до кінця концерту залишається трохи більше половини, а на початку збирається не більше десяти.