Наталка Сняданко - Амаркорд (Збірка)

Двічі на місяць, по п’ятницях, у клубі ПТУ № 13 відбуваються мистецькі акції. Тутешній актовий зал однаково добре (чи однаково погано, на думку тих, хто звик до інших стандартів) пристосований до літературних вечорів, виставок чи театральних вистав. «Колись раніше», як любить окреслювати цю епоху мій батько, не мало особливого значення, що саме відбувається цієї п’ятниці. Важливо було те, що відбувається якась «імпреза» і що на неї потрібно прийти. Не так щоб побачити саму імпрезу, як для того, щоб побачитися між собою і провести час після імпрези. У загальних рисах ця традиція збереглась і досі, якщо не зважати на помітне зменшення кількості зацікавлених і на прогресуючу «спеціалізацію» — художники уже практично не ходять до літераторів, а театрали не цікавляться живописом.

Змінились і теми післяімпрезових розмов. Питання про те, сподобалось чи не сподобалось щойно побачене, якось непомітно почало вважатися нетактовним і перестало звучати. Так, скажімо, нікому не спадає на думку після весільної забави обговорювати, чи добре грали музиканти. Натомість набагато частіше стали обговорювати, як погано ведеться спільним знайомим, які зробили кар’єру в Києві чи у Львові, або як справи у тих, хто виїхав за кордон. Те, що всім знайомим, які виїхали з Тигирина, повинно вестися погано, це ніби само собою зрозуміло. Усі ці «тут вони хтось, а там вони хто» давно вже не обговорюються. А оскільки з кожним роком виїжджає все більше людей, то й поговорити все більше є про що.

Мені всі ці розмови чомусь дедалі більше нагадують мою улюблену дитячу гру, про яку я тепер згадую майже із жахом. Мені страшенно подобалося бавитись у бібліотеку. Тітоньки із пухкими білими руками і врослими в пальці обручками, які рухалися поміж нечисленними стелажами нашої міської бібліотеки, немов уві сні, чомусь надихали мене на наслідування. Я мріяла про те, як виросту, займу місце котроїсь із них і тоді зможу мати вільний і необмежений доступ до найцікавіших книжок, які місяцями неможливо вполювати, бо вони постійно «на руках», як читатиму все підряд, в алфавітному порядку, і все це даватиме мені відчуття правдивої нірвани. Мріючи про це, я завела вдома картотеку уявних читачів і старанно вписувала до кожної картки прізвище автора, назву книги та бібліотечний код, спеціально для цього понадписувавши такі коди на всі свої дитячі книги.

Книги, які, на мою думку, мали особливу цінність, я обгортала у дерматинові обгортки для підручників або пластикові обгортки для зошитів, і мені чомусь дуже подобався навіть жахливий ґумовий невитравний сморід цих обкладинок. Я ніяк не могла зрозуміти свою тодішню подругу, сусідку Свєту, яка мешкала поверхом вище і з якою ми розмовляли російською мовою, бо так вони розмовляли вдома. Батьки Свєти були досить заможними, і апогеєм цієї заможності мені тоді уявлялися парфуми «Опіум», що ними користувалася Свєтина мама, і їхня бібліотека — серія світової літератури в російських перекладах, але насамперед — повне зібрання творів Носова (Носов Ник. Ник., як позначає його «Совєтскій енциклопєдіческій словарь»). Повне зібрання творів Носова — це у моїй тодішній восьмирічній свідомості було якесь неземне щастя. І я ніяк не могла зрозуміти, чому моя подруга, маючи таке щастя під боком, у власній вітальні, досі не прочитала жодної книги і радо позичала мені будь-яку з них усього-на-всього за морозиво, а часом і просто так. Переживали з цього приводу і її батьки, постійно ставили мене їй у приклад, і це не могло, ясна річ, не позначитися на нашій дружбі, яка ще якось подолала період початкової школи, але вже після п’ятого класу ми проводили разом час дедалі рідше, а за останні п’ятнадцять років не бачилися ні разу.

Ця монотонна і нудна забава — заповнення карток — видавалася мені тоді не менш цікавою, ніж пригоди зануди Віті Малєєва. Я могла годинами уявляти собі кожного відвідувача своєї віртуальної бібліотеки, у якій до диспозиції було всього 80 книг, бо решту батьки не дозволили мені обписувати кодами. Мені було цікаво подумки обговорювати з відвідувачем прочитане і цікавитися, чому, наприклад, книги Павла Загребельного подобаються йому більше, ніж твори Романа Іваничука, або навпаки.

При цьому ні мені, ні моїм уявним читачам ніколи не спадало на думку критикувати ті чи інші книги, шукати в них захопливого сюжету чи обурюватися їхньою соцреалістською сірістю, і напевно саме це робило гру якоюсь хворобливою компенсацією всього, чого так бракувало у книжковій реальності мого дитинства. Тепер мені здається просто жахливою думка про те, що я могла годинами займатися такою безглуздою діяльністю, як переписування прізвищ і назв з одного листка паперу на інший, і навіть отримувати від цього задоволення.