Міла Іванцова - Живі книги

Під вечір Амалія припинила процес збирання речей, що перетворився на перебирання спогадів, і її потягло на вулицю, на свіже повітря, подивитися на людей, у яких усе в порядку. Може, в інших теж є негаразди, але вони навчилися не показувати це на людях? Власне, вона й сама нікому ні на що не скаржилася. Хіба що виглядала не надто веселою там, у кав’ярні, але ж і сліз не проливала перед чужими.

Згадка про кав’ярню відволікла її від думок про колишнє, жінка переодяглася в лляну сукню без рукавів, майже автоматично причесалася, підмалювала очі, пройшлася помадою по губах, а пудрою по щоках і носі.

«Та він же сліпий!» – прошурхотіло в голові.

«А до чого тут він?!» – пролунало у відповідь.

Вона збризнула себе парфумами, взула босоніжки, накинула легкий піджак із рукавом до ліктя, натягла мереживні рукавички і вийшла з квартири.

З площадки між п’ятим та шостим поверхами в кілька стрибків до неї наблизилася кицька і завмерла біля ніг, немов здивована. Немолода вже, не дуже вгодована, звичайна гладкошерста кішка. Триколірна. Кажуть, такі в хаті на щастя. Тварина підняла голову, зазирнула в очі. Не терлася об ноги, не просила їжі чи ласки. А коли Амалія нахилилася до неї, та позадкувала, повільно повернулася на свій оглядовий майданчик і байдуже вляглася в коробку з-під піци.

– Чого ти, дурненька? – спитала і сама злякалася свого голосу. – Може, їсти хочеш?

Жінка повернулася до квартири, зайшла на кухню, постояла задумливо перед відкритим майже порожнім холодильником, відрізала шмат ковбаси і винесла його на сходи. Та кішки вже ніде не було.

Недільного вечора кав’ярня була повна народу.

– А хіба домовлялися? – вражено підняла брови книжниця Аня.

– Ви про що? – здивувалася не менше, але не виказала цього Амалія.

– Та сьогодні просто якась читацька конференція виходить! Усі зібралися «на вогник»! І пан Віктор, і Женя, а тут і ви! – пояснила Аня.

– А столиків вільних, між іншим, немає! А хіба ви, пані Амаліє, з кимось домовлялися про зустріч? У сенсі – з Книгою? – по-діловому відреагувала Віра.

– Та ні, – знітилася Читачка, – я просто так. А що, вже без домовленості з Книгою до вас і завітати не можна?

– Можна, можна! – дівчата замахали руками. – Ми вам завжди раді! Тільки-от місце вам є хіба що за столиком із паном Віктором і Женею. Ви ж не проти?

– А хто така Женя? Може… – затнулася вона, – я заважатиму? Може, я краще піду?

– Та ні, Господи, що то ви подумали?! – знову махнула рукою Аня. – Женя – теж наша Читачка, як і ви. Ось забігла по дорозі поділитися враженнями від учорашньої Книги. Ми їй таку шикарну жінку підшукали – має свою модельну агенцію та купу цікавих історій!

– Оце так! Дійсно, ваша акція набирає обертів! Мої вітання керівництву!

– А то! Стараємося! Керівництво ніби задоволене, директорка постійно цікавиться, як «читання» просувається, – приязно розповідала Віра. – Ви проходьте, вони там, на вашому ярусі сидять. Щось принести? Вина, на жаль, вам сьогодні не передавали.

– Ой, Віро! Я й від учорашнього подиву досі не оговталася! – жінка хмикнула і рушила сходами вгору, але за мить озирнулася. – Я б випила молочний коктейль, можна?

– Без проблем! – всміхнулася Віра.

Зустріч у кав’ярні з Віктором, яку так-сяк можна було передбачити, несподівано перетворилася на посиденьки втрьох. Виявляється, він учора вирушив із Амалією на прогулянку і забув, що збирався попросити дівчат погортати їхню картотеку й обрати собі «щось почитати», точніше, «когось». Тож зайшов сьогодні. Та дівчата були надто зайняті, щоб приділити цьому час. Неділя – метушливий день. Погода чудова, усі гуляють і завертають до кав’ярень посидіти відпочити. Хоч і чимало їх навколо й кожен обирає на свій смак, – чи то паб, чи японську кухню, чи львівську каву та наїдки, – цьому закладу й надвечір’я не принесло спокою.

Слідом за Віктором з’явилася ця дівчина, що, певно, теж більше хотіла поспілкуватися з книжницями, ніж усістися за стіл. Віра й Аня перезирнулися, швиденько познайомили їх, вручили Жені коробку-картотеку, попросили її допомогти й порадили скоріше займати на верхньому ярусі столик, який щойно звільнився.

Усе це сталося надто швидко, але ніхто не заперечував, і за кілька хвилин немолодий сивочолий чоловік у темних окулярах і невисока тендітна дівчина (сьогодні в спідниці, блузці й на підборах) уже сиділи за столиком і пили сік. Женя мала вихідний, і після вчорашньої бійки та лікарні сьогодні хотіла повернутися в те місце, де розмова зі Златою ніби накачала її новими силами. Заново прокрутити в голові почуте, знову відчути в грудях той згусток енергії, який ніби розхлюпала через того придурка Дена й хвилювання за Іллю. Ден іще півночі наярював їй на мобільний, аж доки не відповіла й не вилаяла його останніми словами, щоб дійшло, а потім вимкнула слухавку.