Міла Іванцова - Живі книги

Незнайомка розповіла, що звати її Поліна, вона працює гувернанткою в багатій родині одного банкіра, займається з його дітьми: водить їх на прогулянки, читає книжки, а ще з власної ініціативи навчає старшу дівчинку гри на фортепіано; що дружина банкіра рідко буває вдома – вона то в салонах краси, то ходить із приятельками на шопінг, то на каву… Розповіла, що взагалі роботою та ставленням до себе вона задоволена, хоча, звісно, мріяла не про це, особливо коли закінчила консерваторію, але «похмурі часи, нестабільна епоха перемін».

Пан Юрій зітхнув, знову прислухався до космічних звуків музики з динаміка і продовжив, не відриваючи погляду від блискучих мідних кавників:

– Я теж їй щось розповідав: і про моє життя, і про давні плани написати докторську з прикладної математики й посісти помітне місце в науці, про плани, яким не судилося реалізуватися. Незнайомка кивала зі співчуттям і розумінням, інколи сплескувала руками, і я вже не дивувався, побачивши на її руках мереживні рукавички, білі, а ще мереживні манжети старовинної сукні, чорну шаль на плечах та вузенькі чорні черевички зі шнурівкою. Я тримав у руках свого капелюха і говорив, говорив… І знаєте… я… я говорив із нею… французькою! – випалив він.

– Господи… – сплеснула руками Амалія, а Юрій продовжив:

– Не знаю, скільки часу минуло відтоді, як ми всілися на тій деревині й почали розмову. Але раптом я згадав, що їхали ми додому, що, хоч як шкода, а треба б уже якось і вибиратися звідси, навіть подумав зателефонувати знайомому, у котрого була машина… Але в кишенях мого сюртука мобільного не було, а годинник на довгому ланцюжку клацнув, відкинувши срібну кришку, і показав доволі пізню годину. Я перевів погляд на незнайомку, але вона всміхнулася, знову взяла мене за руку і повела за собою вгору.

Метрів за десять дама вказала поглядом на вхід у печеру.

« Ç a, c’est le passage de la rive droite vers la rive gauche, n’ayez pas peur, suivez-moi!» [11] Це прохід із правого берега на лівий, не бійтеся, ідіть за мною! ( фр .) – запросила вона мене слідувати тунелем, що, з її слів, вів на лівий берег. Я розгубився і намагався пояснити, що це може бути небезпечно, що вона ризикує своїм життям. Про моє я вже промовчав… Відповідь була дивною.

«Pas du tout. Je connais bien ce tunnel, nous l’avons long é m ê me avec les enfants», [12] Зовсім ні. Я добре знаю цей тунель, ми ходили ним навіть із дітьми ( фр .). – відповіла незнайомка, і мені стало соромно через свої побоювання, та я був здивований, як така тендітна жінка могла блукати закинутим тунелем, а тим більше – разом із довіреними їй дітьми банкіра?!

Я зробив кілька кроків уперед і помітив у глибині тунелю світло. Закріплені метрів за двадцять один від одного, на стінах горіли факели, пахло вже не прілим листям, а теплом вогню, стіни були земляні, глинисті, але досить рівні й сухі. Поліна рухалася вперед у світлі факелів і здавалася схожою на марево. Мені закортіло торкнутися її, щоб пересвідчитися, що вона реальна. Натомість я боляче вщипнув себе за руку – нічого не змінилося. За мить мене накрило хвилею непереборного бажання, ніби кров закипіла в мені і застукотіла у вухах, я наздогнав її, обхопив руками за талію, повернув до себе і… поцілував у губи. Я зробив би те саме, навіть якби це загрожувало моєму життю. Це було сильніше за мене.

– І?… – не втримався Віктор, а Амалія промовчала, тільки дивилася на оповідача широко розплющеними очима.

– Вона не дала мені ляпаса, не виривалася і нічого не сказала. Вона відповіла на поцілунок… Капелюх мій злетів із голови, її зачіска розтріпалася, але нам це не заважало…

Пан Юрій замружив очі, ніби знову поринувши у спогад про цю неймовірну пригоду. Тепер не витримала Амалія:

– Боюся навіть питати, що було далі, пане Юрію.

Чоловік мовчав, і далі сидячи із заплющеними очима. І жінці навіть здалося, що так він стримував імовірні сльози, щоб, бува, не викотилися перед чужими людьми. Потім зітхнув і продовжив:

– Якась чужа рука грубо тормосила мене за плече, і незнайомий голос питав, чи не збираюся я їздити по колу, адже вже кінцева…

– То все це вам наснилося?! – вихопилося з полегшенням у Віктора.

Юрій помовчав, а потім нерішуче промовив:

– Не думаю.

– Але як же це?! Хіба таке можливо? – здивувалася Амалія і трохи насторожилася: чи, бува, у цього пана немає проблем із головою?

– А ви тієї п’ятниці випадково нічого не святкували на роботі? – стримав на устах усмішку реаліста Віктор.