Олесь Ульяненко - Вогненне око

Через добрий десяток років пошарпана електричка гуркотіла битими коліями: зусібіч у вічі впадали видлубані вибухами ковбані. Я куняв, потішений думкою, що нарешті таки здихався редакційного гармидеру, примостившись у досить зручному, але обшарпаному кріслі, розманіжений щедрим квітневим сонцем. Голос молодої блондиночки джеркотав мухою і спершу тільки дратував мене. Далі, видно, дорога належала й зовсім занедбаному трастові якоїсь компанії, – електричка загуцикала ще дужче, а блондиночка на диво ожила, заджеркотіла вже серпневою мухою, тож мені випадало тільки слухати цю поштиву жіночку і дивитися на краєвид, від якого мало-мало, але холонула кров у жилах. Ми викотили на рівнину, було десь під полудень, – земля від краю і до краю рясно притрушена попелом, сірим, мов порох, від давності. І от так ми перебиралися, з дуже малою швидкістю, і мені дедалі більше випадало спілкуватися з панянкою, втупивши осоловіле від нічної втоми обличчя в безрадісні краєвиди. Електричка не знати чого зупинялася на кожній станції, проте ні людей, ні помешкання близько не було видно. Отож я не витримав і зійшов біля розваленого мосту. Скільки сягало око, лежав навколо попіл. Я постояв біля розбитого мосту, слухаючи, як позаду відходить, гуркочучи, електричка, – нагнувся і набрав у жменю попелу: теплого, з різними камінчиками. Викинувши попіл, що завис у безвітрі, я рушив уздовж висохлого руслища.

Мене попервах навіть тішило отак пройтися кілька кілометрів обезлюділими місцями; про те, що тут колись жили люди, можна було тільки фантазувати. Не більше. Отямився я тільки тоді, коли від нестерпної спеки стягнуло на плечах і шиї шкіру. Тож за слушне поклав повернутися. Йдучи назад, мабуть, збився з путі і вийшов до змілілого потічка, де на пригорку росло кілька морельок, прибитих брудним квітом, а трохи далі стояв великий військовий контейнер, бурякового кольору, що, з усього, правив комусь за помешкання. Сходячи до води, почув людський крик, що тут озвався добрим десятком голосів. Я вгледів на тім боці постать. Постать замахала руками, підкликаючи до себе. За хвилину ми стовбичили один проти одного. Чоловік, зі спотвореним опіками обличчям, гаряче заговорив, що давно не бачив людей, мабуть, я прийшов від залізниці; відтак скоромовкою додав, що воду пити не можна, бо вона отруєна, а п'є він тільки з криниці, там, за лісом. І незнайомець тицьнув у той бік, де височіла гора, а на ній – чорне остюччя. Це й був ліс. Потім він запросив до себе в помешкання, додавши: вранці він покаже дорогу до порту. Порту? – здивувався я. А він швидко закивав головою, мовби доводячи самому собі: он там, за лісом, солоне озеро і ходять пароплави; там живуть олюднені обри. Хто такі обри? Видно, я далекий від усього чоловік. На тому він і замовк, запрошуючи до хижі. Пройшли в хижу, де підлогу було заслано смердючим лінолеумом, а за ліжко правили жмути ще свіжих водоростей. Чоловік роздмухав вогонь. Він роздував вогонь і весь час скаржився на обрів: днів зо два тому вони зарізали в нього теличку, добре, що ото вчасно наскочив, то вбив одного із самопала. І він показав, досить жваво, як застрелив обра. Куди він його подів? А в яму кинув, його ж одноплемінці і зжеруть, навіть кісточок не лишать. Таке от діло. Він, щоправда, пам'ятає старі часи, ще до Великої Війни, коли про Солоне Озеро і згадки не було, а тут, довкруж, за десять миль, стояли міста. Війна геть понищила все. Не хочеться й оповідати, таке лайняне діло. Зовсім занапастили край.

Тепер от спілкується з напівдикунами. Він поставив казан із варивом. Хоч я й зголоднів за цілий день, але один вигляд жилавого синього м'яса примусив мене відмовитися. Незнайомець ковтав варене великими куснями, смачно чвиркаючи юшкою. Трохи помовчавши, він зразу почав оповідати про війну, і з його розповіді тільки й можна здогадатися, якого жаху він набрався за тієї війни. Що ніхто не врятувався, про те годі й питати. На цьому він швидко погасив каганця і за мить уже солодко хропів.

Прокинувся я від того, що хтось торсав мене за плече. Світало. Сонце ледь вибралося з-за пагорбів. Ми з незнайомцем нашвидку перекусили і налаштувалися в дорогу. Спочатку ми йшли степом, збиваючи сірий попіл; за півгодини зійшли в улоговину, до річки, – там стояв на пристані човен. Човен нагадував щось середнє між катарасом і простим рибальським човном. Незнайомець прудко заскочив, одіпхнувся багром, і ми попливли між чорних круч, що брилами нависали над нашими головами. Спочатку мені видавалося, що шлях по річці не займе й години, але ми все пливли, і з усього було видно, що кінця-краю не буде цій подорожі. Кручі відкидали важкі тіні на мертву, чорну як смола воду. Першу половину дороги ми мовчали; відтак заговорив я, цікавлячись країною, краєм, його назвою. На що мені дивакуватий чолов'яга відмовив, що й сам забув, – то від контузії, але обри, ті, котрі живуть біля Солоного Озера, називають її Золотою Країною Офір. Наскільки воно вірогідне, то навряд чи він знає. Одне він впевнено може сказати за багато прожитих тут років: людині не слід заходити далі від того, ніж їй призначено. «Отак», – прикрякнув він. І човен скоро поминув громаддя круч, виплив на рівнину. Сонце вже зринуло у високість, і я побачив зовсім близько спотворене обличчя незнайомця; діймала спека. Скільки сягало око, лежав степ, засланий, мов умисне, товстим шаром попелу; незнайомець, відпихаючись од замуленого дна, скаржився, радше недбало, одноманітно бубонів, що дощів багацько років не випадає в цій клятій країні. Сонце висіло в низькому небі. Здавалося, думки звітрювалися від одного погляду на степ. Попіл тріщав на зубах. Так минав час. Та от за годину човен уткнувся в порепане, мов коржі, висохле руслище. Незнайомець обперся на весло, так, аж забіліли круглі ґулі на кісточках лівиці; вперше він сказав чітко: «Оце біда, дивись, диким обрам у зуби потрапимо…» – Він налаштував самопал. Виявилося, що нам треба пройти рівниною добрий десяток кілометрів, і то навпрошки. Незнайомець обережно витягнув військову флягу, дав відпити кілька ковтків, зробив сам – один. І, дбайливо загорнувши в ганчірку, сховав флягу.