Олесь Ульяненко - Вогненне око

Здесь есть возможность читать онлайн «Олесь Ульяненко - Вогненне око» — ознакомительный отрывок электронной книги совершенно бесплатно, а после прочтения отрывка купить полную версию. В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Харків, Год выпуска: 2013, ISBN: 2013, Издательство: Фоліо, Жанр: Современная проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Вогненне око: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Вогненне око»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Олесь Ульяненко (справжнє ім'я Олександр Ульянов; 1962—2010) – найрадикальніший і найжорсткіший, скандальний і непередбачуваний український письменник, автор понад 20 романів. У видавництві «Фоліо» вийшли друком його книжки: «Сталінка. Дофін Сатани», «Жінка його мрії», «Квіти Содому» і трилогія «Ангели помсти».
У романі «Вогненне око» (1999) із вражаючою достовірністю зображено цинічний і жорстокий абсурд української дійсності 90-х років минулого століття. Це і всепереможні у своєму безглузді і жорстокості злочинці брати Роздайбіди, і не менш злочинний міліціонер Гільмедов, і представник корумпованої верхівки полковник Кравченко… Це твір про злочин і безкарність, в якому із жахливими подробицями змальована «нечистота та розклад людського буття».

Вогненне око — читать онлайн ознакомительный отрывок

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Вогненне око», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Під обід викотилось круглобоке сонце, розбилося об пласкі дахи крамничок. Роздайбіди перестали підганяти робітників, які загороджували червону яругу дротом; з ґелґотінням, бабахаючи вгору з автоматичних гвинтівок, на низькорослих огирях пронеслися містечком, але їх зупинили національні гвардійці, що безладно тріскотіли рушничними пострілами; за ніч вони перекопали, перерили площу, вивищили барикаду і горлали через перекинуті шафи, унітази, стільці: «Смерть зрадникам!» Вони звалили двох коней Розанів. Кулі джерґотали над головами отетерілих мешканців, але все на світі для людини має кінець, лишень страх є стабільною точкою опори в її існуванні, він-то перетворює свинюку на святого, хапугу на сльозливого ченця, повію на стару клімактеричну бабу; страх тихо спить, непомітно для ока видозмінюється, набуваючи інших форм… Тож цікавість виростає з чогось м'якого, втішного, а значить – потрібного. Гвардійці стріляли паскудно; видно, покладали надію, що скоро це закінчиться і розійдуться пити пиво до своїх любок. З невеликими втратами вони задерли лапи і здалися на ласку переможцям. Отупілі Роздайбіди з гучним вурчанням кинулися на резиденцію начальника поліції, котрий оголосив себе губернатором, кинув гасло про зраду батьківщини і, озброївшись допотопною музейною рушницею, боронив себе і честь держави. Роздайбіди залізли досередини по трупах, витягли за патли все віче. Новоспеченого губернатора роздягнули до підштаників, а Альбертина Никонівна швидко надрукувала на «Ундервуді» вирок, що його було виконано негайно – під вереск: «Хай живе республіка і незалежність!» Пан Посабчук упав, шматований кулями, розстріляний національними гвардійцями, які нещодавно так затято боронили його. Він лежав, широко розкинувши ноги, двометровий красень із розбитою головою і продірявленими грудьми, і шовк ночі роздувався теплим вітром. Попереду цілих десять годин, щоб усім добре подумати. Директор, з вини якого зчинилася вся ця заваруха, не з'явився. Слово «війна» здійнялося і загусло в повітрі. І людину душить невідомість. Коли вона зникає, то короткочасна ейфорична радість пульсує в голові… Шовк ночі, чорний її креп розвіюється над принишклими домівками; псюги виють на круглий місяць; перші дні осені, немилосердно теплої. І наступного дня містечкові дами, полишивши клопіт кухні на чоловіків і челядь, одягнувшись у найдорожчі, найяскравіші сукні, видавалося, що зовсім без ляку, – походжали взад і вперед тихими алеями, вулицями, а Роздайбіди повсідалися чорними круками на мармурових східцях порожньої мерії, жадібно пасли чорними пастками очей порожевілі груди, руки, щоки, випнуті сідниці; вони не перемовлялися, а чогось чекали. Дамам, з усього, нічого було робити вдома, й вони так от гуляли до обіду. Ця пора, напевно, найжахливіша в тихих провінційних містечках; від неї віє не тільки безбарвним, без смаку трав, без пташиних голосів, вітром; щось потворне, слизьке і мокре, як долонею, проходить ополудні над сонними від щедрого сонця кварталами; і хто на цьому знається, навряд чи ризикне вистромити на вулицю носа. Подейкували, що за німецької окупації о такій порі німецькі солдати ховалися в затінку, обпившись шнапсу, бабахкали з рушниць у повітря, щоб розігнати цю наповнену сонцем і жахом осінню тишу; німці забували про сталінських партизанів, а їхні сталево-блакитні очі зацьковано глипали на годинники, що їх у великій кількості завод Круппа постачав вермахтові. Отож на цю пору увагу всіх присутніх на Центральному майдані привернув довгий чорний автомобіль; автомобіль повільно виїхав з-за розтопленого осінньою спекою горба асфальтної стрічки. Одразу стало видно чотирикутне каре бійців полковника Кравченка, що йшли чітким кроком за метр від автомобіля. Директор стояв на повен зріст; поруч, затиснувши в маленькому дитячому кулачку стосик паперів, примостився Ліліпут. Він зло глипав круглими намистинками очей з-під зморшкуватих повік. Обличчя Ліліпута нагадувало печене яблуко. Він дихав важко; а як автомобіль зупинився, всі погляди чомусь звернулися до нього, а не до директора. Воно так і справді було. Ліліпут дивакувато смикнув гостреньким підборіддям і зачитав універсал, у якому говорилося про військовий стан у країні, вводилася комендантська година, а новий директор спокійно називав себе президентом, тобто диктатором; наприкінці додавалося, що комендантська година вводиться в разі військових дій. І без того збуджене населення нарешті дало волю почуттям. Населення закричало: «Слава! Слава! Слава!» Того ж дня дами без усякого сорому віддавалися воякам – у скверах, пивницях, казармах. Містечко шаленіло від захвату. Диктатор проїздив, зіщулений і згорблений, у чорному костюмі. Ліліпут зачитував указ-універсал, магнетично притягуючи до червоної дірочки рота, звідки лилися нерозбірливим потоком звичні казенні слова, – люд вичитував свою долю. Цілих три дні народ святкував, – на вулицях, у дворах розставляли столи, накриті білими скатертинами; столи заставлялися суліями із самогоном, смаженими поросятами, курми, голубцями та затиранками. Проте диктатор не брав участі в цьому шаленому дійстві. Перед захмелілими громадянами виступив директор жіночої гімназії. Усіх присутніх він палко запевняв, що покладе подальше своє життя на благо, користь і процвітання батьківщини (він ледь не бовкнув – нової, але й це не врятувало його від смерті); за ним на уквітчану трибуну виліз учитель співів, – діти вдарили по клавішах акордеонів, затягнули пісні. А Роздайбіди лежали під полудневим сонечком на траві, погладжуючи кошлаті груди. За вчителем співів, котрий проспівав «у фрунт» гімн сторічної давності, з'явився вчитель географії – мудрий чоловік. Він чемно привітався з усіма присутніми, виголосив неприємну (для нього особисто) новину, а радше – факт відсутності пана диктатора на цих зборах, воістину народних. По цих словах Ліліпут витяг товстий зошит у шкіряній обкладинці, розтулив ротика і щось занотував, швидко дряпаючи самопискою по сторінках. Роздайбіди в кущах реготнули. І коли в наступні дні народ очухався – всі з цікавістю приглядалися до Ліліпута, який, відчуваючи на собі тисячі зацікавлених поглядів, походжав, напускаючи на свій вид сяйво знаменитості. Один з полонених через багато років засвідчував, що гузно Ліліпута не пропорційне решті частин тіла. Спробуй розберися, коли ти його зроду не бачив. І той бенкет треба було б, кажуть, описати, але, панове, – це так само нудно, як і війна, що про неї йтиме оповідь у коротких рядках. Що вам говорити, – держава ніколи не потребує вашої душі, але вона залюбки візьме вашу кров і м'ясо. Тож готуйтеся до чогось кращого, практичнішого, ніж оспівування неозорих берегів країни Золотих Мрій.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Вогненне око»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Вогненне око» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Олесь Ульяненко - Там, де південь...
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Ангели помсти
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Квiти Содому
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Сталінка
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Серафима
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Знак Саваофа
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Жінка його мрії
Олесь Ульяненко
Шиван Вивьен - Око за око
Шиван Вивьен
Олесь Ульяненко - Перли і свині
Олесь Ульяненко
Олесь Ульяненко - Софія
Олесь Ульяненко
Отзывы о книге «Вогненне око»

Обсуждение, отзывы о книге «Вогненне око» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x