Олесь Ульяненко - Вогненне око

Пес прослизнув, загравши у передвечір'ї оксамитовою шерстю, між парами сплетених тіл; він зупинився, опустивши зад, випнувши на спині гострі лопатки, і понюхав пропахле хлором повітря мокрим від крові носом. Пес дивився сумним людським поглядом на заґратовану шибку, звідки падало сонце, а тіні від ґрат лягали на синю воду. Кравченко підтягнув ноги. Він якось дивакувато гикнув, мов людина, яка чимось обжерлась, а він і насправді перепив кагору, відтак повернув голову, і Віталій угледів його крихітні, майже дитячі долоні. Полковник покликав пса; але той задріботів уздовж басейну, по-зміїному витягаючи шию, поводячи писком на голови, що пірнали і випірнали, фуркаючи ніздрями. Пес устромив намистинки очей в огрядного чоловіка з одвислим черевом і до зеленого брезклим обличчям. Застиг, упершись кривими лапами в ослизлі плити. Видавалося, що очі тварини і людини зіткнулися. Тихий шелесткий голос полковника озвався за спиною Віталія. Пес стрілою шугонув у воду, шалено загріб лапами, видряпався по голій жіночій спині на другий край басейну, обнюхав чоловіка, вищирив зуби, обернувся до полковника, а той радісно затуркотів, захоплено плеснувши в долоні: «Розумний пес… Зараз почнеться полювання…» Ліліпут подав крик «ату», і пес ухопив за ногу чоловіка. Хряснула кістка. Жінка залементувала. Бабахнув постріл, покотився сизий дим, і Віталій побачив, як чоловік борсається, каламутячи червоними вулканами крові воду, спливає, тоне, хапається пальцями за голі жіночі литки; аж нарешті Ліліпут атукнув ще раз, заганяючи пса у воду; рвонув ще один постріл. На поверхню води спливли сині людські тельбухи. Полковник відкинув рушницю, взяв, обтерши долоні, пляшку з кагором: «Не люблю імпортне пійло… Да… Не… Так от, правдоборче, шуруй додому і подумай, що варто говорити, а що ні… Я радий би тобі допомогти, але то не в моїй силі. Я можу тільки отак. Сам бачив. Шуруй за Ліліпутом, він тебе проведе». Полковник покликав Ліліпута.

Вони піднімалися поверх за поверхом, а в голові сходили, як урвищем, його з Оленою прожиті разом і нарізно дні, то з бурхливими пристрастями, то пройняті холодним відчуженням. Вона приходила до його пам'яті зовсім іншою. Відтак Ліліпут зупинив його, прочинивши двері, коротко сказав: «Чекайте!» Віталій оглянув кімнату, хотів запитати, нащо він привів його сюди, коли двері з рипом прочинилися, і до кімнати увірвалися стрижені молодики. Ліліпут стовбичив за їхніми широкими спинами. Вони били правдоборця з таким оскаженінням, що Ліліпут аж попискував від задоволення. Вони духопелили, відбиваючи вправно м'ясо од кісток, а він тупо лупав на них очима, не захищаючись, бо це річ намарна, та наразі якось навіть збайдужів; вони били ногами, посопуючи гострими носами, повискуючи, спльовуючи крізь зуби. Він чув своїм важким тілом, що довго так не витримає, проте новий напад хвороби звалив його на підлогу, і він почув легенький прохолодний поштовх у чоло, – скрип, тоді холодне брязкання деронуло, мов терпугом, по зубах; за стуком вирахував, що то десь між шостим та сьомим поверхами – пустку уяви просвердлив чорний колодязь шурфу. Він збагнув чуттям звіра: то по нього; коли розкололися двері ліфта, і Віталій почув м'яку, скрадливу ходу непевної в собі людини. Вискнула кватирка, – рука невидимого чоловіка, що її прочинила, металево цокнула нігтями по склу, а він побачив до ліктя заголену руку та ребристі нігті в зелених ядучих зблисках ліхтарного світла. Світло пасмугами лягло на підлогу. Передсвітання. Проте чистого неба, з хмарами, розтріпаними вітром, він не побачив. Тільки згадав голос знадвору, серед глупої ночі голос, що жахливо кричав, а далі квилив, квилив дедалі тихше. Зараз той голос стих; у сірості ранку Віталій підступив до вікна – зір наткнувся на квадрати будинків, зіниці шмагонуло голе віття. На асфальті лежав задубілий чоловік із роззявленим ротом, і вода з ринви крапала й розбивалася об губи та вигладжене смертю чоло. А до залу ввійшов Борис Летюченко на прізвисько Адмірал Нельсон. Колись вони здибалися в напівзабороненому барі, коли комі, здається, поверталися, і Нельсон повідав свою історію. До цього він прозивався Французом. Видавав себе за іноземця, таким от робом зманював дівчаток, був альфонсом. Власне, Віталій вистежував його давно. Тож Борис Летюченко вдосконалював свою професію, вводячи таким чином новий фах, чим дуже злив котів-сутенерів, доки ті не підловили і не оддухопелили його майже до смерті. Борис Летюченко прохворів з півроку. Пошкоджене око затяглеся жовтим більмом, а пізніше наросла ґуля, поцяткована дрібненькими виразками. Лишилася вузька щілина, що світилася гостро, тужно, повна злоби на довколишній світ. Відтоді Летюченко став прозиватися Адміралом Нельсоном, а як оклигав, довго блукав у пошуках теплого місця, але звідусіль його гнали, – навіть повії дешевого ґатунку, ті, котрі марно висиджували в переході на площі Льва Толстого, і по кількості заплетених кісок можна було визначити ціну. Йшов тоді буремний, переломний 19… рік. Валом котила хвиля проституції, що на той час давала добрий заробіток. Не так дівчатам, як тим, що їм допомагали. Порнофільми демонструвалися по льохах та всіляких прибудовах, де кишма кишіло неграми, арабами, котрі мали досить великі гроші в порівнянні із зубожілим населенням. Кимось невідомим були відкриті канали для чеченців, які об'єднувалися у клани. Жорстокі закони принесли хлопці років тридцяти п'яти – сорока. Вони під'їздили на волгах і мерседесах. Безпосередні, контактні та доброзичливі, вони розповідали, трохи підхмелені шампанським, розстебнувши сині піджаки з блискучими ґудзиками, що проституція – не гріх, який то може бути гріх, це ж один із заробітків, футболісти – ті он ноги продають. І всілякими методами, включаючи до програми забороненого тоді Фройда, аж до споювання збудливими засобами, ґвалтували непокірних дівок; п'яних або під наркотиком фотографували у всіляких позах, шантажуючи на ранок, що ці світлини ляжуть на стіл декана або деінде, де не бажано в такому вигляді з'являтися на люди. Віталій, як завжди, пройнявся цією справою. Вже за три дні він здогадувався, ким і для чого це робиться. Випадково він зіткнувся з чоловіком, радше виконавцем-ліліпутом. Подібні падають навзнак у цирку на манежі – злі, що з них регочуть.