Олесь Ульяненко - Вогненне око

Його виносить на широкий таріль майдану, що вже умліває від тепла, розкидавши широкі пасмуги тіней. Тоді Родик, керуючись тим же таки почуттям, звертає до підземного переходу, підхоплений духотою жіночих парфумів, чимчикує під завивання саксофона біля коробочок підвальних кав'ярень, де молочно смикаються людські постаті; виходить, ковзаючись на слизьких східцях, вже за кілька хвилин прямує повз фонтани, обліплені патлатими гіпі і стриженими панками, фотографами з пухкенькими, розпусними, вивітрілими на морозі пиками, промовистими у вічній спокусі знання всього рухомого, де фронтон головпошти, мов переламаний у бурю пароплав, перебиває засмічені шкарлупинням повсякденності каламутні хвилі кварталів; велика всеохопність проводить його під затеклими калюжами, присадкуватими лавками, з налиплими до них продавцями брошурок, розпатраних за зиму тисячами пальців, книжок «Протоколів сіонських мудреців» або «Як облаштувати Росію»; під синіми ялинками, що намарне ховають опуклість дзеркальних вітрин, де, піддаючись криці враз злагіднілого, крізь хмари, проміння, розтоплюються підчеплені догори важкі китиці винограду, заморожені пірамідальні гірки слив, акуратні купки суниць; червоні гори шинки, круглота ковбас під сонцем набирає злодійкуватої форми; через тонку стіну, на карлюкуватому гілляччі японської сакури, на висушених кущах жасмину висить найтонша жіноча білизна; у мороці вітрин мигочуть ноги в коротеньких спідничках; репкуваті чоловічки в малинових костюмах, незграбно розправивши плечі, байдуже стріляють порожніми очицями на жіноцтво, що бовтається між перевдягальнею та розвішеним одягом. Олив'яні їхні обличчя змусили Родика всміхнутися. Йому все це відомо; навіть більше, – ось пролягає

найдавніша вулиця, відпихаючи праворуч крихітні кав'яреньки з прочиненими дверима, втиснуті у вузьколобі будиночки.

Він зупиняється, – на зупинці, що примостилася на витоці Софійської вулиці, розірваної кількома прохідними дворами, – дід у зачовганому, постьобаному акуратними латочками пальті п'є з коричневого крутобокого слоїка валер'янку. Нудотно крутить ніздрі. Родик закидає голову, гублячись у крутосхилі вулиці, подумки проходить дахами: там вітер замітає, шарудить торішнім листям, опускається донизу, піддуває широкі плисові спідниці, заплутує між ногами сукні жінкам, приспаним віянкою олив'яного березня, і у них, жінок, з подивом зриваються брови, чорні, підведені тушшю, – одяг-бо Родика, пошматований псами, просмердів; вулиця вигнулася крутим коліном за незграбну цегляну будівлю із силікатної цегли, де ресторан, назва котрого мінялася разів зо три упродовж року, і губила в крутому повороті сіре око майданчика з фонтанами, з фотографіями, з магазинами, що втрачали лоск, подібно до повій перед сільською красунею; гнучись підковою, вона ділилася на дві вулиці, наприкінці урізаних синьою дугою неба, гублячись угорі, посеред привидів лінькуватих перехожих, що виходили на бліді плями березневого світла, злипаючись, скорені первісним інстинктом, у горбаті, кольору сирого м'яса стада, котрі по хвилині очманіло зачмихають, вискочивши зі своїх благеньких прихистків, нервово задихнуться, сьорбнувши слизоту встояного повітря, зігрітого креозотними випарами підземок, з вищанням металевих червів електротягів, що пролітають під надутим вологою покровом землі, де протрухлявіли мільйони кісток і хилитаються наїжачені людською безглуздістю хмародряпи, а вітер тут захлинається на виразках пагорбів – люди висипають, начебто од чогось рятуючись, зловісно і втішено приморені минулим днем, що нарешті пережитий, – ялозять позападалими очима небо, яке ще порпається лапами туману в шпаринах; вони, за давньою звичкою, глипають на небо, проте нічого не бачать: сьогодні, завтра, упродовж цього безмежного часу вони, коли у високості зиркне сонце, забудуть глянути вгору; і він подумав: як мало людині дано знати; а дорога лежить під сонцем, закидана густими тінями крамничок, і Родик торує разом з людьми свій шлях, обминаючи небезпечні – на їхню думку – місця. Вулиця, сіпнувшись коліном, розсипавши бабусь із пістрявими пакунками, блоками імпортних цигарок, торговок із кошиками пиріжків, печених «по-домашньому», розгрібаючи рогами тролейбусів необрізане гілля акацій, засипана букетами електричних іскор, і перед тим як знятися до Софії, розливається бурштиновим світлом по крихітних кав'яреньках, де прочинені навстіж двері, в трикутнику тіней димує тільки-но зварена кава, а стіни розмальовані нахабними пиками котів; звідти, злякавшись олив'яного світла, виходять пити каву з цигаркою, блиснувши втомленими до чорноти під очима, з просвітленими лицями дівчата, тягнучи футляри скрипок, незграбно і заодно граційно відпружуючись тілом під вільним одягом. Вони готові зірватися з місця і бігти, а так – п'ють каву, втупивши очі у ще не розталий пухкий сніг: колись вони викликали у нього побожний дріж, особливо ранньої осені їхні прозорі постаті навіювали щемку радість від світу, коли шумить літня злива і вони, намоклі, випинають груденята, що просвічують, випнувшись затверділими од збудження сосками крізь тоненькі чоловічі сорочки. То було колись. Він на цьому закінчиться, переверне в собі світ, зупинить його на тому – який він є, який буде. Він буде відкривати разом з усіма давно знайомий галас у коробках маркетів, шикарних борделів, де пишнотілі, з голеними лобками дівчата, скаржачись на інфляцію, млітимуть од надміру жіночої спокуси.