Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Киш! – прикрикнула вона на бджолу, а потім сказала замість привітання: – Ти до діда?

– Джулай у себе? – спитав я.

– Ні. Він на цвинтарі, – Марго відверто дивилася на мене своїми зеленими очиськами. Мені здавалось, що ті очі сміялися з мене, а насправді в них було щось інше, проте я довбнею стояв на місці й не міг зрушити ані на крок. І до, і після в Марго випромінювалося стільки чуттєвої ніжності, що навіть смерть не зітерла її рис, лишаючи висіти у повітрі тонкі полотна, чарівні тканини її присутності.

– Ага, – сказав я, сів на куцоногого дерев’яного ослінчика, близнюка двадцяти тисяч помножених на навколишні села ослінчиків. Закурив.

– Це правда, що ви оте надумали? – запитала вона, прилаштовуючи квіти у вазу, дорогу, аляпувату, з малюнками велетенських троянд та голубами, які цілуються.

– Ага.

– Ага, – передражнила вона. – Дід тут тобі багато чого не розповів… А… Воно тобі і не треба… – Марго блиснула одним оком, тому що стояла розвернута гостреньким плечем до мене, та я встиг помітити, що вона спостерігає за мною. – Але не вв’язуйся не в своє діло, – швидко додала вона і розвернулася до мене, війнувши спідничкою, показуючи свої стрункі, що аж дзвеніли, ноги.

– А з якого дива ти вирішила, що це не моє діло? – розкурюючи вогку сигарету, звернувся я до неї.

Вона продовжувала возитися з квітами, говорила через плече. Нарешті розвернулася. Марго взагалі добре трималася – холодно і невимушено.

– Ну, не знаю. Ти видний пацан. Молодий. Красивий. А тут такі діла. Тобі може перепасти найбільше. Скажи, якого біса?

Я затягнувся кислим димом.

– Ти мені подобаєшся, – сказав я.

– Брешеш, – сказала Марго, витягла «Данхіл», підкурила. – Це я в тебе закохана. Як побачила тебе вперше, так відразу сказала собі: ти пропала.

Я подавився димом.

– Чого це ти… Але… Але… – Марго закрила око і допомогла собі рукою, зовсім як доросла.

– Це правда, що дід нікого не підпускає і на десять кроків?

– Угу, напевне, – Марго кокетувала, закинувши догори голову і випускаючи цілий потік голубого диму. – Але не міряйся.

– В яких ділах?

– В будь-яких, тебе уб’ють раніше, ніж ти надумаєш мене поцілувати, – дзвінко засміялася.

– А що сьогодні робиш увечері?

– Я?! Буду на танцях.

– Зустрінемося?

– Авжеж. Тільки після десятої я баїньки. У Джулаїв комендантська година.

Вона взяла вазу з хризантемами і пішла до високого ґанку.

Станція з коліями, зі свистками електропоїздів, тоненькими струмочками диму в небо. Жовті вогні пливуть рідким киселем, проповзають очима безликі горби вагонів, відходячи в сизу дірку до переїзду, і видавалося, що там-от починається зовсім інша країна, не схожа на нашу, – таке відчуття з’являлося в дитинстві й ніколи не відпускало. Зараз ми сидимо вночі, в серпні, і, крім тріщання цвіркунів, нічого не чути. Ми капітани. Ульян, Вєнька, я і Пономарь. У нас урочистий празник, як на уроці фізкультури, намагається жартувати Кабан. У нього і жарти ідіотські, і сам він придурок. Ульян дивиться поверх гори велетенських колод. Видно його бар. Кабан плює крізь зуби, блискає фіксами, чвиркає через нижню губу. А ми вдивляємось у жовте вариво залізничного вокзалу. Ніч стовпами пробивають сигнальні вогні. Відгудів, тріскаючи камінчиками по рейках, поїзд. За півгодини пройде останній, на Москву, і тоді міст провалиться у теплу чашку нічного серпня. Сьогодні ми вирішили ганашити хачиків. Відразу, щойно Ульян серйозно домовиться нарешті з Джулаєм. На диво, ця маленька сучка, з рожевими щічками, в бордовій майці, сама почала проситися. Ми відмовили, вірніше, я, Кабан і Вєнька. Вона продовжувала якось ненав’язливо, як ніхто з наших дівчат, повторювати своє прохання. Це біля двору, а у вікні я бачив кремезну тінь Джулая. Ми не хотіли брати її, кожен зі своєї причини. А Ульян мовчав. Але я знав, що він напружено думав, і справа тут не лише в Марго. І я сказав:

– Перестань собі сушити голову. Воно саме випливе.

– Ти думаєш, я через неї?

– Якоюсь мірою. Не зовсім.

– Ми з Пономарьом не розуміємо, як вона може бути в курсі справ Джулая? Інститутка, мать твою…

– Я тобі кажу – менше думай.

– Отож.

– Отож.

Ми закурили і почекали, коли в сигнальній будці загориться вогник. На тому кінці зяяла чорна діра і було, як у діжці.

Ми сиділи, копирсаючи подрібнений гравій носаками кросівок у центрі, біля пам’ятника Леніну, в парку, і роздумували вголос, що років так через десять буде з Кабаном. Хохо сказав, що Кабан буде лисим, мов залупа, а Пономарь додав, що торгуватиме разом з корейцями кавунами. Шикуватиме в джерсі й питиме мінеральну воду «Боржомі», додав я. Кабан засунув свої клешні у кишені спортивних штанів і почав збивати пилюку замшевими кросівками.