Олесь Ульяненко - Ангели помсти

– Тобто ви хочете сказати, що для того, аби не потрапити у повну залежність, треба бути залежним ще від чогось такого, що рухає ваше життя, – відповіла вона не менш заплутано, не вказуючи ні імен, ні прикладів.

Так, радість моя, один ідіот заводить тисячі мудрих у глупоту. Як закон. Нічого не поробиш, життя починається з плачу і закінчується ним, і все наше життя треба позбуватися болю, і ми ніколи його не позбудемося. Але ми шукаємо, весь час шукаємо і самі залежні від чогось. І та хвороба, що народилася з нами в дитинстві, колись уб’є нас, справа у часі. Я знав твого татуся. Це чиновник високого рангу, за спиною якого не одне політичне вбивство. Батько розумний, швидкий на слово, і це його слово ніколи не розходилося з ділом. Він займався політикою, інколи сім’єю, хоча доньці приділяв багато, як на своє становище, уваги. Політика була для нього наркотиком і алкоголем. Це домашній диктатор, по-своєму справедливий, бо на ньому все трималося в домі чи безкінечних домах, цілих кварталах. Його повинні були розуміти з півслова. Як вона тільки пішла в дев’ятий клас, то він цинічно переспав майже з усіма її подругами. Але це її не вразило і не травмувало. Травмувала її порожнеча і туга. Я пошкодував, що поруч не вештається Діма Кольт зі своїм ірраціональним роз’ясненням проблеми. Але, окрім ірраціонального, можна зробити висновок, що за нечистоти батька розраховується син. Але де та нечистість? Політика не менш і не більш ніж добрий заробіток.

Вона закурює сигарету. Простісіньке червоне «Мальборо». Без випендрьожу.

– Значить, уся справа в мені, – затягнулася клубком диму. Спочатку відпустила на коротку відстань, потім втягнула в себе, трохи притримала в легенях, випустила.

– Якщо не зважати на наркотики, – відповів я.

– Не обманюйте мене. Ви сказали, що наркотики – це лише похідна від чогось, конечний продукт. Але я не розумію, чому я не повинна їх вживати, як вживають алкоголь?

– Берроуз вживав їх майже все своє свідоме життя, – відповів він. – І він таки щось приніс у цей світ.

– Розумію. Правда, подобається те, що він зробив чи не зробив, але він відбувся. Хто може, той нехай вживає, – вона попорпалася у сумочці, дістала купюру, зіжмакала. – Все залежить від цього папірця.

– Від чого? Чи скажу я вам правду, чи ні. Облиште. Прямої відповіді немає. Пряму відповідь дати може ваш батько, а може, ще хтось. Але не я.

– Мій батько в комфортабельній американській тюрязі, – сказала вона.

– Справа в законі, люди з багатьох зол шукають найменше, але ані те, ані інше не перестає існувати як зло, – я з шумом закрив папку. – Нині закон діє проти наркотиків, а не проти алкоголю, що теж є узаконеним наркотиком, але іншої дії. «Сухий» закон не зменшив, а навіть збільшив чисельність алкоголіків. А за великим рахунком, хто пив, той і питиме. І віднайде для себе свою калюжу. І не треба говорити, що підлітки загинаються від нього. В часи моєї юності ми труїли себе всілякими винними сурогатами, щоб спробувати неспробуваного. У цьому світі все є злом і добром одночасно. Як ти використаєш таку штуковину, немає різниці. Кожен хворий від цього світу, від цієї болячки буде шукати ліків… І воно знайде тебе рано чи пізно.

– Значить, наркоманами народжуються, а не стають.

– Поки що я думаю так. Цивілізація не змінює сутності людини. Але я перебачив цієї братії, і більшість із них просто з народження від чогось залежна, – сказав я, одним оком спостерігаючи, як вона дістає зелену купюру, другу, третю, четверту. На п’ятій зупинилася. – Але тут є ще одна річ…

– Візьміть, будь ласка!

– Візьму, але мені ж заплачено.

– Дурниці. Я трохи більше про вас знаю, ніж ви про мене. До наступного разу, – і вона вийшла.

Яке у тебе ім’я? Чи є воно у тебе? Всі мої клієнти не мають імен. Так заведено у моїй конторі. Банальний простір, завалений коробками будинків, непорушно лягав перед моїм зором. Ані болю, ані страждання, ані холоду забуття. Синій дим над вежами, і нічого. Порожнеча чекала на мене попереду. Як тебе звати і чи головне, щоб людину прозивали якось. Тварина і людина. Всі відзиваються на клички, на імена. Ніхто не відзивається на «ей ти», коли тобі горланять у спину. Я розумів, чому вона обірвала нашу розмову, делікатно, з її точки зору. Ми не могли говорити про того, кого Діма Кольт називає Хтось. І я боявся повторювати ім’я вголос. Це на грані забобону. Як наркоман чи інший хтось говорить, що ліки у когось гарні, а у когось ліпше не брати, бо та людина лиха. Людина повна ідіотизму. Є дійсно те щось, але ніяк я не називав його Богом, хоча від народження ми всі у нього віримо. Ми віримо у «когось», лише виховання, погане чи добре, приводить до тієї межі, щоб вибирати давно означене, від самого початку, коли існує людина. Я думав, як хворий, що сам шукає порятунку, і зрозумів, що сьогодні краще напитися, зняти гарну хвойду на Хрещатику і проциндрити ці п’ять сотень. Спіть спокійно, мої дебіли. Спати вам доведеться якнайдовше, щоб, чого доброго, не прокинутися.