Олесь Ульяненко - Ангели помсти

Пальці. Солодке подразнює рецептори задоволення в мізках. Наркомани полишені сексу, наче добровільний відлюдько-монах, хоча невідомо, хто бажає сексу більше. Питання, найцікавіше, звучить сталевою аксіомою, адже зачаття виникає за інших обставин, витікає зовсім з інших причин. Інтелектуальний дебілізм? Ми всі дебіли, що намагаємося прирівняти своє життя до чужого. Натомість порушення ендокринної системи вилуплює у кращому разі цукровий діабет, наркоманія – лише похідне. Краще не бути ані тим, ані другим. Але Кольт вибирає наркоманію. Все виникає не як, а з чогось. Наслідки і причини. Причини і наслідки. То лише гра слів. Що робиться в голові у Боба Сульпиріда?… Щоб не ширятися, Бобу вкрай необхідно вийняти частину мозкової рідини. А от Джанкі Лоло треба було б його мозок чи частину передати Бобові, щоб той навчився думати. Боб Сульпирід дотягнув до шістдесяти років, а от Джанкі Лоло, який напам’ять цитував Берроуза… Байда не може бути лише інтелектуальною. Пальці звисають холодними кистями над гросбухом.

У нас багато спільного. З дитинством. Лише з дитинством. Звичок ми набували у різних площинах. Як у кожної людини. Повторюють пальці. Нахабна либа розтягує вузьке, з довгим гоголівським носом обличчя. Тільки в такі проблиски у нього з’являється обличчя, а не прозора пичка молюска з двома запаленими зеньками. Справа не в дитинстві, говорять пальці. Обличчя береться тисячами тіней. І тисячами зморщок, так, як коли ти високим червневим днем проїжджаєш довгий міст і тіні скачуть салоном авто. Пальці. Тарабанять по голові – все тут. Пальці вистукують цілу азбуку Морзе чи якийсь шифрований потаємний зміст.

– Хтось-сь-сь, – з натужним свистом лопнутої шини, що переростає в зміїний, вилітає з його горлянки.

– Так, – відповідаю.

Пальці переплітаються в каскад, блоки, немислимі фігури.

– Не можна жити, пам’ятаючи дитинство, – говорю я.

– Так.

– Ма-а-а-а-а-с-с-т-у-урб-у-у-ув-а-а-ти. Дрочить.

Пальці. Ти пам’ятаєш останню олдову наркоту? Це чарівні принци, з чарівної країни. Вони вийшли з неї, бо… Пальці відбивають по черепній коробці наступний такт маршу. Жити дитинством – нічого не потрібно. Ти олігофрен. Ти вічно там полишений. Або ти наркоман, що з мозку витягує чудесні картини, прогнані через черепну коробку. З двох одне. Алкоголіку дана агресія. Вона з дитинства, де тебе вчили вбивати і тобі від того хотілося плакати. В дитинстві не було Альми, тарабанять пальці. Вона живе у свідомості.

– Справа не в тому, чи живеш ти дитинством, чи воно в тобі? – запитую.

– Нє-а-а, – віслючий сміх.

Пальці. Це те заборонене, до чого ти не повертаєшся, і хтось забороняє туди повертатися. Відрізає від нього, і вже справа не в болю, не в сміхові і не в найщасливіших чи щасливих днях життя. Ти просто не бачиш його. Пальці показують, наче готові виколоти власні очі.

З досвіду я знаю, що це не чергова заліпуха; це навіть не міф, який частково базується на спогадах та галюцинаціях, частково опоетизованих чи покладених на музику. Це конкретна і жорстка ідеологія, колись навіть доведена до ієрархії, якою може рухатися тільки хронічний наркоман, що сидить на системі, тобто ніколи не перевищує дози, а перебуває в стані, який йому потрібний, завжди, вдень і вночі. Чи це подорожі містичними краями, чи це гуляння по і над свідомістю, чи це звичайна тобі інтелектуальна балаканина, що не керується ніяким законом від А до Я. Існуюче в неіснуючому. Психолог може це роз’яснити травмами дитинства, але нічим нас новим не здивує. Дитинство є у них тією болячкою, яка всмоктує наркотик все більше і більше, в міру того, як ви вживаєте одну пігулку аспірину за іншою, коли голова не перестає боліти. Травми ніколи не лікуються, навіть не заліковуються, вони потроху зводять людину в могилу. Але банально, приходиться визнати, що всі ми прийшли на цей бісівський карнавал з глибокого дитинства, що ніяк не вміщає наша пам’ять, а за словами Діми Кольта, Хтось забороняє пам’ятати. Олдові хіпі та старіючі поодинокі гнило-зубі панки називають це або Богом, або Сатаною. Проникати в цю систему також безглуздо, як із сотового додзвонитися до телефонної будки, що на Хрещатику. Наразі вони не намагаються навіть провести чітку лінію між цими значеннями, і більшість спокійно може пересуватися з однієї площини в іншу, маючи здоровий мотив, що ніколи не виголошується вголос: втрачати нема чого.

З точки зору олдового хіпі-наркомана, до яких належала більшість київських інтелектуалів, з сімей істеблішменту, яких вуличний наркоман презирливо охрестив мажором, то сам Діма Кольт скурвився, тобто зробився баригою. З інших джерел було відомо, що він розлучився, почав вживати не тільки опіуху, а ширявся всім, щоб тільки вперло, понесло в сльот; щоб давити тяжкими думками розірваний клаптик свого життя. Але це те саме, що красномовно виголосити біля парламенту, щоб оного скасувати, а всю ту лободу, що пре з телевізора, знищити і самих призвідників перевішати. Ось так народжуються клієнти з чужої ідеї. Більш прозоро – все це на рівні базікання, гунявого і банального. Щойно з’являється чим вмазатися, той, хто збаришував, робиться світилом, ідолом, гуру, світлою зіркою, сонцем ясним наркомана. Але це вже нижня градація. Такі наркомани катають чумові колеса, стирчать на голці, переходять на день-два на синьку, тобто алкоголь. Їх називають тупими торчками. Перший будь-який наркоман зі стажем відмовить їм від свого двору. Моралі, як такої, в розумінні пересічного обивателя чи університетської мавпи, у наркомана не існує. Як не існує її у смердючого бомжа, що перебивається, чим Бог пошле. Як вона відсутня у більш чи менш привілейованих верств суспільства, наразі майже відсутня в нашому дохлому голуб’ятнику.