Анна Малігон - Навчи її робити це

Цього разу телефонував Максим.

– Лізо, така засада! Я, здається, загубив кредитку. Кинувся шукати – думав, у салоні десь випала, все обдивився – ніде, наче…

– Вкрали?

– Я так не сказав. Подивися, може, в тебе де загубилася.

– Давай за кілька хвилин я тебе наберу.

– Лізо, це терміново! Шукай, доки я на зв’язку.

– Добре. Тоді чекай.

Ліза обдивилася всі закутки кімнати, зазирнула в щілину за диваном, перетрусила постільну білизну. Шукала на кухні та у ванній. Але дарма – довелося розчарувати Максима.

– Її нема ніде, вибач.

– Ти добре перевірила? – спитав він із таким розчаруванням у голосі, що їй захотілося його обійняти.

– Я ще шукатиму. Якщо раптом знайду – миттю дам знати.

– Чортяка! Доведеться негайно блокувати – раптом якийсь гопник уже гроші потроху знімає?

– Не переймайся. А заблокувати таки варто. Побачимось уже на робочому місці!

– Бувай!

Ліза різким рухом кинула телефон у крісло, блискавично рвонула до Мартиної шафи і смикнула за ручку. Ану ж, що там за «скелет»? Вона навмисне кішкою налетіла на сховок Мартиних таємниць, щоб уникнути довгих роздумів. Щоб уже нічого не завадило. Але скелета в шафі не виявилось. Одяг – костюм, кілька суконь, шалики – і коли вона все те носила? На верхній полиці спочивали кофтини, джинси, літні речі, пакет з шапками та рукавицями, спальник… Якраз те, що найменше цікавило Лізу. Отож лишалося зануритися у потаємний світ нижніх шухляд. Нарешті роздивитися те, на що падав мимобіжний погляд. Вона обережно витягнула першу шухлядку – мереживний рай нижньої білизни. І знову гостро відчула, як сумує за Мартою. «Довбана фетишистка! Ти ніколи не докопаєшся до істини, пропавши в драговині своїх прив’язаностей!» Нарешті ось він – другий світ! Світ шкатулок, конвертів і папок, обшарпаних книжечок і блокнотів, порцелянових слоників та дельфінів. Відкрила найбільшу за розмірами скриньку – там ховалися всілякі брязкітки: прикраси із золота, срібла, полімерної глини, химерні викрутаси мідної біжутерії, ланцюжки-хрестики-ладанки-перстеники і купа намертво сплетених камінців на мотузочках – звичайні дівочі дрібнички. І у Лізи була така шкатулка, тільки з брендовими прикрасами, хоч вона мало що з того носила. Ось іще маленька кругла шкатулка. Мідь аж позеленіла. Ану ж бо, що там? Відкрила – і жахнулася: там лежали золоті зубні коронки. Оце так дива! Звідки у Марти така «спадщина»? Ліза з огидою закрила «скриньку Пандори», натомість зосередила увагу на зеленій папці. «Ну що ж, папери можуть сказати більше. Подивимось, кохана моя, що ти таке і з чим тебе їдять». А Мартина присутність уже незримо над нею нависла, давить, лоскоче нерви, не відпускає… «Дивись, кицю, щоб тебе не зжерли… А чим карається цікавість, знаєш-ш-ш-ш…» Та Лізу вже не лякали ці внутрішні діалоги. Тільки ще раз про змію згадала – «Ну й шельма! Ну й амфісбена!» У папці знайшлося кілька великих чорних конвертів. У конвертах – фотокартки. Чорно-білі. Дівчина – юна, з довгим чорним волоссям, красива, як актриса, як… Раптом двері балкона гучно розчахнулися – за вікном розгулявся вітер, кімнату засипало тополиним пухом – наче після бійки білих птахів. Сяйнула блискавка. «Ні, янголе мій, і ти мене не зупиниш! Вибач, але на моїй стороні зараз хтось інший . Тому мені ніщо не завадить…» Ліза встала з колін і мало не впала – ноги затерпли, наче дерев’яні, та все ж пішла й зачинила балкон, вікно гардинами затулила. Здавалося, хтось таки підглядає за нею. Ще раз уважно придивилася до чорнявої панни на знімку і… Боже милостивий! То ж вона, Єлизавета Максимівна, дивиться, наче в люстерко, і вже невідомо, хто з них відображення, а хто справжня, із плоті і крові, котра жива, а котра… мертва?! Ні! Цього не може бути! Може, це все уявне – кімната, світ за вікном, її батьки, її робота, її життя і… Марта. Марта – просто ланка, каталізатор, знак, будь-що – сутність, послана до неї, щоб розкрити свідомість, поставивши все на свої місця. Ліза таки була колись, а тепер її нема, тільки це зображення, потемніле, пошкрябане – і від того ще більш правдиве й моторошне… «Оце дожилася! Оце тобі катарсис! Оце тобі перевищення градуса. Піти намочити скроні водою, щоб хоч трохи утримати здоровий глузд. І де тато? Чому він так довго не їде? Навіщо чекати аж цілий тиждень або навіть і день?» Пішла, вмилася. Повернулася – не допомогло. Хіба тільки дівчина на фото дивилася вже не так із загадковою печаллю, як наче трохи з докором: «Ну чому тобі не живеться спокійно? Чому тебе нечистий носить по чужих душах?» Знімок неначе випромінював гіпнотичні мікрохвилі – Лізу то кидало в жар, то холод ходив попід шкірою. Така потужна енергетика – аж кров збунтувалася, закипіла, і Ліза відчувала, як із вулканічних глибин її нутра зараз вирветься і заповнить простір темна музика. А натомість кров потекла із носа, і вона, не встигнувши затулити долонею той раптовий потік, аж похолола від жаху – кілька крапель упало якраз на груди незнайомці. Схопилася за край халатика, давай обережно витирати: Марта помітить – всю кров з неї випустить, до останньої краплі. Марта страшна. Тонка тканина увібрала червону мітку гріха, але… плямка лишилася. Хоч і ледь помітна, та все ж видима. Якраз на тому місці, де прикраса. Так-так, прикраса на ланцюжку. Придивилася – таки вона! Та сама амфісбена, скрутилася хитро, замаскувалася. «Якщо у світу був початок, то буде й кінець. Здається, він настає уже потроху. А все, що творилося довкола, – безглузда гра у безкінечність. Правда ж?» – вона подивилася на Мартину зміючку, що звисала із ланцюжка. Якось випадково поклала «тотем» на флейту, а тепер і сама здивувалася. Учора – сатанинська музика сякухаті, зелений змій і тепер – ця срібна загадка. Невже коло потроху змикається? Піднесла фотокартку близько до очей. Хм… Ні, таки це точно та сама . Саме та! А на звороті – каліграфічним почерком – Єлизавета, 1970. І це був контрольний постріл. Вищі сили таки змовилися остаточно її здолати. Усе. Досить. Заховала назад до конверта, від гріха подалі. На інших знімках були просто незнайомі люди. Ну, і маленька Марта – кучеряве руде янголятко, повненька, життєрадісна. І куди оте все поділося? Відколи вона стала змією? На кількох зображеннях поряд із Мартою – огрядна жінка, достатньо «підпухла» на обличчі, волосся недбало зачесане назад, одягнена абияк – але таки жінка, не бабуся. Ліза відразу зробила висновок: мати. Шкільні фотокартки – нерівно пришитий білий комірець, в очах уже менше радості, косички ледь закручені вгору, наче Пепі Довга-Пачоха, буквар у руках – для годиться, букет бузку – щоб красиво… «Вибач, Марто, тисячу разів мені вибач, я так завинила перед тобою, і я зараз облишу це паскудне підглядання, а тоді можеш мене і вбити. А все то мовчання твоє, а все…» Як вона вчилася? Як жила з такою матір’ю? А без неї? Фотохроніка обривається якраз на молодших класах. Де ж інші знімки? Напевно, є у Марти ще й альбоми, та куди вона могла їх заховати? Десь далеко прокотився грім. Щось гупнуло об скло. Раз, вдруге… Ліза злякалась, але цікавість поборола її. Дивиться – аж то ластівка б’ється у вікно, наче чиясь душа загублена. «Киш, киш, дурнувата! Що тобі тут потрібно!? Невже гніздо почала ліпити? У таку негоду тільки демони розкошують, випускають своїх посланців із пітьми, аби вистежували нову жертву. Лети звідси, неприкаяна!» Ластівка облетіла коло, вдарилася ще кілька разів, пройшлася диким пташиним голосом по Лізиному серцю, як пінопластом по склу. І полетіла геть. Ліза повернулася до свого таємного злочину, обережно, наче наляканий злодій. «Один записничок гляну ще, і досить». Лише один – а більше й не треба, бо руки вже не ладні тримати навіть легкі папірці, а мозок не може прийняти стільки несподіваних поворотів. Далі – все, приїхали. Клініка. Доведеться самій бути квартиранткою у м’якій кімнаті з чотирма стінами.