Анна Малігон - Навчи її робити це

Ліза наважилася ще раз роздивитися Мартину «цяцьку». Крижаний страх роздирав її зсередини, але вона таки знову взяла до рук той зловісний кулон. Цього разу вирішила перебороти в собі лякливу забобонну дівчинку, чого б то не вартувало. Тонкий ланцюжок безпомічно теліпався, змія не ожила, світ не перевернувся. Піднесла те чудо до вікна – сонячне світло не викрило нічого особливого, хіба маленькі камінці, дві пари зміїних очей, що, здавалося, завжди були зеленими, набули синюватого відтінку. Кажуть, срібло темніє не тільки від давнини. Зовнішні впливи – то само собою. Але якщо проклята людина носитиме срібну прикрасу – вона почорніє за кілька днів. Звісно, Мартин амулет, можливо, аж ніяк не антикварний. Якось, було, хотіла розпитати Марту, звідки в неї така любов до рептилій. Бо і на правій сідничці її коханої квартирантки красувалася така сама мініатюрна амфісбенка, охайненько скрутившись вісімкою. Тільки в неї були ще лапки й крильця – точно як на давніх фресках. Підозрюючи, наскільки глибоко в нетрі Мартиного минулого може сягати той символ, Ліза, як завжди, стримувала себе, не даючи волю надмірній зацікавленості. Не лізла туди, куди не треба. І тепер… вона вибухнула. Щось у ній закипіло, заворушилося, шукаючи виходу назовні. «Та хто ж ти, врешті, така? Яке ти право… маєш?!» Тепер Ліза вирішила розставити всі крапки, чого б то не вартувало. Її погляд упав на невелику шафку в кутку кімнати – заборонений плід, сейф смертельних таємниць і небезпечних розгадок. Марта вірила їй. І вона вірила Марті. До останнього. Аж поки…

Ще раз пильно оглянула прикрасу, покрутила між пальців. Здається, на ній були невеликі подряпини. Але ж… сліпа курка! То майже витерта гравюра. Здається, напис. Латиною. Два слова. Ліза розпізнала тільки перші великі літери тих загадкових слів – «М» і «V». Напевно, то ім’я та прізвище власниці. Врешті, навіщо мучити себе здогадками? Зараз вона підійде, відкриє шафу, знайде посвідчення особи, якщо пощастить, і, нарешті, дізнається, що ж то за «птиця-небилиця». Ліза відчула, як важко у голову стукає раптовий жар, скажене серце стрибає, руки німіють. «Не так все просто, моя дівчинко. Не так все просто…» «Геть з дороги! Думаєш, я тебе злякалася? Я вже за кілька кроків до перемоги, а ти – лише порожня примара, ти фантом, тебе ніколи не було в цьому домі!» «Помиляєшся. Я завжди була з тобою, з самого початку. Відстань – це тільки ілюзія. Чуєш, як відбивається в повітрі наше синхронне дихання?» «Вибач, але я маю тебе… зрадити». Тільки-но Ліза хотіла відкрити дверцята шафи, як різкий сигнал дзвінка примусив її здригнутися.

– Так, таточку, я тебе слухаю.

– Лізо, привіт! Як ти там? Усе нормально? Нічого не сталося?

– А що мало статися?

– Нам треба зустрітися. Якомога швидше.

– Ого! То це у вас щось трапилося?! Мені приїхати чи…

– Залишайся вдома! Ти там сама?

– Поки що так.

– А твоя подруга?

– Десь поїхала. Можеш якраз навідатися.

– Та річ у тому, що…

– Тату, я так і знала! Я знала, що не одне – так інше! Ну кажи вже, кажи! З мамою щось?

– Вона в лікарні. Але ти не переймайся – так, дрібниці.

– Дрібниці?! Я завтра до вас їду. Усе. Чекайте.

– Лізонько, вислухай мене. Нікуди не їдь і не лишай квартиру, чуєш? Тільки-но мама випишеться – а це дуже скоро, – я…

– Та в чому річ, ти мені можеш врешті пояснити?! – Ліза, втративши терпець, підвищила голос на батька, що траплялося надто рідко.

– Заспокойся, річ не в мамі.

– А в мені?

– Не зовсім. Це не телефонна розмова. А коли приїде твоя…

– Марта? Вона мені не сказала. Тільки… я, здається, зрозуміла, до чого ти хилиш. Я маю сказати їй, хай починає складати мотлох, так? І ти хочеш допомогти, бо у мене нічого не вийде. Бо я нічого не вирішую. Бо мене знову треба няньчити і шукати вигідний варіант.

– Та в жодному разі не кажи їй такого!!! Живіть, як і жили.

– Тату, бувай! Передзвони пізніше.

Ліза поклала слухавку. Цього тільки не вистачало! Пожила, подихала – і знову під нагляд. Щось запідозрили. Щось знову їм не так. Їй зараз не до того. Вона має покінчити з цим затяжним безглуздям, непроникною пеленою страху, нав’язливою обережністю, нічними польотами під стелю, виходами із тіла, підкоренням у керуванні. Вона має зробити вибір. Просто зараз. Бо далі настане час затягування петель, і невідомо, що краще – підкоритися чи відірватись. Менше болю – менше крові. Отож настав час відчинити дверцята шафи, а там… Знову розридався телефон. Ніби всі довкола змовилися не дати їй переступити межу. Може, таки не варто «різати стрічку» і робити зайві відкриття? Узяти слухавку – дати шанс терплячості. Може, не треба порпатися в чужих речах? Це, як мінімум, непорядно.