Анна Малігон - Навчи її робити це

– Лізо, тобі недобре? – Марта торкається її чола, гладить щоки, а в її очах закипають болотяно-гірчичні барви – вона хвилюється.

– Усе гаразд, я… як ти кажеш, «завтикала».

– Казала ж тобі, треба капелюшок одягати.

– Марто, колись тут були лише млини й сади, ти уявляєш!? Тоді в цих краях богемою і не пахло, так, як зараз. Здається, я вже була тут.

– У минулому житті хіба що.

– А хоч би й у минулому! Може, саме на цьому острові народилася моя душа.

Поблизу почувся знайомий шепіт. Хлопці знову розпочали свої безглузді підхіхікування, але цього разу Марті здалося, що вони спрямовані на Лізу. Шмаркачі були їхніми земляками, судячи з почутих уривків фраз: «дочка мірошника, це вона…», «а патли які, а бліда, як смерть», «…і тоді вона кинулася в річку…» Врешті, не витримавши, Марта підійшла до трійці недолітків, хитро примружила очі й напівпошепки поцікавилася:

– Перепрошую, але, бачу, ви знаєте щось цікаве. Може, поділитесь?

– А… познайомимося для початку. Я Інокентій, але можна просто Кєша, – відрекомендувався засмаглий бабій-початківець, впевнено протягуючи руку Марті.

Враз гримаска гніву пробігла по Мартиному обличчю:

– То послухай, Кєшо, – вона боляче стиснула його пальці й різко смикнула руку, – може, вже досить?

– Що – досить? – трохи перепудився Інокентій.

– Досить витріщатися на мою подругу. Думаєш, ми нічого не помічаємо?

– Дєвушка, шо ж ви злая такая? – спробував віджартуватися приятель Мартиної жертви, високий рудоволосий парубок. – Рижая, а злая.

– Якщо образились, то вибачте, – намагався виправдатись Кєша, – просто ваша подруга схожа на…

– Ну, то на кого ж я схожа? – несподівано почувся рівний голос Лізи.

– На доньку мірошника із легенди.

– О, хлопчики ще казками бавляться, а знайомитися зібрались! – цинічно відрізала Марта. – Коротше, поводьтеся пристойно, малята! Арівідерчі, нам не по дорозі!

Але Лізу таки зачепило містичне порівняння, і вона вимагала пояснень.

– Та я не ображаюся на вас, просто мені цікаво, чим же я схожа на ну легендарну…

– …утопленицю! – озвався наймолодший, мабуть, поціновувач привидів. Але, вловивши осудливі погляди друзяк, додав: – Тобто у хорошому значенні цього слова.

Невдахи-залицяльники разом із дівчатами зайшлися спільним сміхом, який остаточно подолав напругу між двома «ворожими таборами».

– Донька мірошника нагуляла дитину від шевця і не знала, як сказати суворому батькові, – нарешті просвітив дівчат Кєша. – Ну, а вона одна в батька була, а мати її втекла з коханцем. Мірошник беріг дівчину, як зіницю ока, ще часто лупцював. Тому тієї трагічної ночі вона блукала сама островом, заливалася слізьми. А тоді кинулася в річку. З тих пір вона виходить на берег і зазирає в очі всім, кого зустріне. Але люди її не бояться. Швидше, жаліють. Бо виглядає дівка так розгублено…

– Наче їй підсунули фальшиві гроші, – не втрималась Марта. – Ну що ж, прекрасна сумна історія.

– Тільки до чого тут я? – здивувалась Ліза. – Ви що, бачили ту утопленицю, що знаєте, як вона виглядає?

– Она Кєше снітся, – гигикнув рудий, – в обнажонном відє!

– Ага, хто про що. Я не бачив, а ось один місцевий житель Франц…

– Кафка, што лі? – не вгавав жартівник. – Так он, по-моєму, тоже прівідєніє!

– Та заткнись ти! То ж, значить, той Франц бачив її аж двічі.

Рудий, відскочивши трохи вбік:

– Вот что с людьми делает алкоголь!

Але Кєша, не звертаючи на нього уваги, продовжив:

– То вона точно схожа на… Ліза ж тебе звуть, правильно?

– Так, точно, – усміхнулася Ліза.

– Темне волосся, і бліда, і депресивний погляд…

– Сам ти депресивний! – запалилася Марта. – Не забивайте свої юні голови всякими дурницями. Он слухайте краще, що тьотя розказує! Цікаво, пізнавально і правдиво.

І всі раптом затихли й прислухались, що ж там розповідає «тьотя».

– Ходять легенди, що вночі тут з’являється водяний Кабоурек. За описом очевидців, цей дивний чоловік у мокрому зеленому пальті й капелюсі, обвішаний водоростями, любить відвідувати пивниці. Найчастіше він буває там, де музика грає не надто гучно, – натхненно оповідала жінка, дещо притишивши голос, що додавало містичності.

Хлопці вибухнули щирим сміхом, привернувши до себе увагу інших туристів, а Марта, кинувши «Ми не з вами», взяла Лізу за лікоть і відвела вбік, подалі від «неадекватних».

Тим часом усі розглядали балкон на останньому поверсі одного з будиночків, який називався «Домом Анни».