Анна Малігон - Навчи її робити це

Наприкінці прогулянки єврейським кварталом вони вийшли до Рудольфинуму. Потім попростували було на Карлів міст, але знову почало збиратися на дощ, тому вирішили повернутися до готелю.

…Вони лежали на просторому ліжку, накритому рожевою ковдрою, стомлені та ситі. Марта апатично длубала пульт, намагаючись знайти щось більш-менш прийнятне, та на екрані блимали то спортивні новини, то політика, то якісь маловідомі «зірки» з конячими посмішками.

– Та зупинись уже хоч на чомусь, – не витримала Ліза, – чи тобі не набридло?!

– Та хай хоч фон нормальний буде. Може, музончик надибаю.

Марта таки була схожа на неземну істоту. Її пухнасте волосся, не стиснуте приколками, кайфувало: верткі вогняні змійки сповзали з плечей і, здавалося, ось-ось розповзуться по спині, по ліжку, втечуть, почнуть жити самостійно, і Марта вже не збере їх докупи. Лізі нестерпно захотілося притулитися щокою до тих змійок, відчути їх на дотик. І вона не стала себе зупиняти: заплющила очі й повільно втопила лице в Мартиному волоссі, вдихаючи ніжне плетиво ароматів, відчуваючи приємний лоскіт і бажання занурюватися безупинно, щораз глибше і глибше.

Тим часом на екран зійшли дві оголені кралі, що видавали дивні звуки – чи то муркотіння, чи то мугикання. Здається, вони не володіли людською мовою. До них приєднався засмаглий тілистий бугай – мачо у розквіті сил. Мабуть, збирався їх розважити. Марта стомилася шукати потрібний канал і вирішила залишити ту веселу трійцю.

– Що, Лізятко? Класне хутро? Подобається?

– Мммм… Тихше, не крутися. Воно божественне… Хочеш, візьми і моє. Тільки сильніше візьми, не бійся.

– О… Лізонька моя таки перебрала, – спробувала зіронізувати Марта, але в її голосі відчувалась напруга, і шкіра її була напрочуд гарячою. Вона запустила свої тонкі пальці, наче отруйні списи, у розкішну темряву Лізиного волосся, стиснула долоні…

– Марто, повтори…

– Що повторити, сонце?

– Назви ще раз мене своєю. Я хочу належати тобі, чуєш? Я не знаю, як я без тебе жила. Що ти робиш зі мною, Ма…

– Моя, моя, моя-моєнька…

Раптом Ліза відчула, як змійки залоскотали, оповили її всю, спустилися вниз по животу, а коли Марта торкнулася губами її голови, відчула таке запаморочливе збудження, що все попливло перед очима. Марта міцно тримала Лізу, не даючи їй покинути реальність, тримала, наче за крила, бо, злетівши необачно, Ліза розіб’ється, розтане або просто загубиться у безпросвітному хаосі, більше того – в собі… Вони були схожими чи то на відьом, чи на міфічних богинь, одна володіла іншою, і та, що з білішою шкірою, так і не спромоглася летіти, так і обм’якла, залишивши свої пориви, утопивши їх у запашних грудях своєї повелительки, затамувавши крик між напруженими губами. Уже не просила – благала, втративши голос, тихіше за шарудіння піску:

– Сильнішшшше…

Марта відчувала: ще трохи – і матиме повну жменю слухняного волосся, але не дозволяла собі обережності, бо сама вже не могла зупинитися і, коли відчула теплу вологу на своїх пальцях і останню межу покори, схопила Лізину голову тепер уже обома руками, направивши її спочатку вниз, а потім… різко відштовхнула від себе:

– А тепер плач! Плач, я сказала!

І Ліза заплакала. Так щиро вона не ридала з дитинства. Згадала і своє хворобливе минуле, і невиліковне теперішнє, і апатичні будні, і вічно стурбованих батьків… Тут, у Празі, поряд із Мартою, вона відчувала себе іншою. Такого не робив з нею жоден чоловік. Вона плакала від щастя. Згадуючи грубі чоловічі проникнення, здригалася від огиди. Усі хотіли якимось чином проникнути в її життя, всунути носа, розвідати. А тепер вона вільна! Як же тільки горять Мартині очі…

– Проси!

Марта наказувала, наче сувора вчителька винуватій дитині. Ліза не знала, що саме має просити. Звісно, просити було багато про що. Але… чого вона хотіла саме в цю мить?

– Проси! – владно повторила Марта.

– Я… прошу, дозволь мені туди… дай мені поцілувати…

Потім дрібний дощ довго і вимогливо стукотів у вікно, так, наче хотів увірватися, змити гріхи з пружних дівочих тіл, а натомість лише безнадійно, розпачливо споглядав історію кінця світу – історію любові, розпусти, вдячності, приниження. Солодка Марта корчилася у знемозі, то безмовно-дика, то розхристано-нецензурна, випадково збиваючи настільні ліхтарики, а засліплена Ліза тільки здригалася від дзенькоту час від часу, поринувши з головою у трясовину відчуттів.

…Вони лежали, глибоко дихаючи, як викинуті на берег риби, ретельно виловлюючи звуки, що випадково заблукали в темному просторі. Але їхні важкі серця заглушували все довкола, хоч ніяк не могли втрапити в такт. Ліза повернулася на бік, поклала руку на Мартин живіт і, заплющивши очі, притулилася до її плеча.